Нещодавно талановитому митцеві краю, громадському діячу Франциску Ерфану виповнилося 60 років. З цієї нагоди в Закарпатському художньому музеї відкрилася його персональна виставка. Наше інтерв’ю з ювіляром, який зробив вагомий внесок у розвиток мистецтва краю, його культуру.
– Днями виповнилося десять років як ти очолив художній музей. Що вдалося зробити за цей період і які в тебе плани розвитку закладу?
– Так, керівництво я прийняв у 2009 році. А взагалі моя діяльність у музеї розпочалась у 2002 році. На роботу мене приймав Василь Шеба, бо тоді художній музей підпорядкувався краєзнавчому. До того, після закінчення Львівського інституту прикладного мистецтва я працював на ниві мистецтва.
– Яким був музей коли ти заступив на цю посаду ?
– Робота музея в зимовий період була майже повністю паралізована через відсутність опалення. У виставкових залах і кабінетах температура була майже така як надворі. В січні того року, коли я відкривав першу музейну виставку у виставкових залах було, не повіриш, шість градусів нижче нуля! Ти уявляєш?.. З цим потрібно було щось робити. Разом з тодішнім головою облдержадміністрації Олегом Гаваші й начальником управління культури облдержадміністрації Юрієм Глебою ми розробили поетапний план дій щоб музей запрацював. Привели в порядок коридори, щоб можна було там експонувати роботи, відремонтували дах, що вже протікав, провели автономне опалення, щоб працювати в нормальних умовах і взимку. Словом, створили умови для зберігання музейних експонатів та роботи працівників установи. Відзначу, музейна справа будується за наступними принципами: зберігання колекції, експонування та наукова робота. Останні два аспекти тісно пов’язані, адже саме від наукової роботи залежить експозиція. Кожна наша виставка, послуга, будь-яка культурно-мистецька акція – це також наукова робота. Робітників музея потрібно готувати. Навіть тих котрі мають відповідну освіту. Потрібно омолоджувати колектив, але й цінувати працівників із досвідом, які можуть ним поділитися. А ще, відзначу, все зроблене – це результат узгодженої роботи всього колективу працівників музею.
– Які проблеми вирішуєш нині ?
– Нам катастрофічно не вистачає приміщень для того щоб ми могли працювати на повну силу. Це – головна проблема. Тому ми маємо можливість демонструвати в постійно діючих експозиціях тільки незначний відсоток робіт, що ми маємо в запасниках. Ми не можемо показати закарпатське мистецтво загалом через нестачу площі. Всього маємо 8 виставкових залів, а в інших приміщеннях знаходяться адміністрація, бухгалтерія, науковий відділ, бібліотека тощо. У нас унікальна колекцію робіт до якої повинно бути особливе ставлення. Ще Олександр Ледида, бувший очільник області звертався у міністерство культури Україн з проханням надати нашому музею статус національного. Документація для цього вже майже підготовлена і чекає свого часу.
– Що ж робитимеш в цій ситуації ? Маєш якісь ідеї ?
– Гадаю, що вихід є. Потрібно щоб культурно-архітектурний центр «Совине гніздо» і наш музей об’єднались в єдиний культурний центр. Ужгород завжди був культурним центром Закарпаття і потрібно тільки підтвердити цей статус потрібними документами. Поки що місто не має міської галереї, реставраційно-експертного закладу. Тому ми змушені по цим питанням звертатися в Київ чи Львів. Проте в нас багато різноманітних артефактів, що потребують реставрації. Це замки, будинки, твори мистецтва тощо. Для всього цього й потрібно створення культурного центру. Повинен відзначити, що робота над створенням Центру триває і я вірю, що вона успішно завершиться.
– Що конкретно вже було зроблено в цьому напрямку?
– Відбулася розмова з ужгородським мером Богданом Андріївим про передачу приміщень, що знаходяться на території «Совиного гнізда» з метою створення єдиного культурного комплексу. Він не проти. Для здійснення цієї ідеї треба щоб область прийняла його на свій баланс, а місто, в свою чергу, віддало. Тобто потрібно прийняти два рішення. Створення такого комплексу пішло би на користь місту. У нас з’явилася б можливість показати свої скарби; історію Ужгорода, сакральне мистецтво краю, створити музеї, меморіальні кімнати видатних митців краю тощо. Адже чим більше місто має музеїв, тим воно привабливіше для туристів – це аксіома. Тим більше, що ми маємо чим похвалитися, адже закарпатська школа образотворчого мистецтва відома далеко за межами України. Маємо вже шосте покоління митців.
– Які можливості для розвитку будуть у такого центру, якщо він буде створений?
– Створення в Ужгороді культурного центру розширить можливості співпраці зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Польщею, адже Закарпаття давно пов’язують культурно-мистецькі зв’язки з цими країнами. І вони відкриті для співпраці. Ми вже маємо підписані договори про співпрацю з музеями Кошиць, Михайлівців, Мішкольця на черзі інші міста. Партнерство з цими країнами важливе як у науковому аспекті так і в економічному.
– Коли можемо чекати рішення про створення Ужгородського культурного центру?
– Гадаю, рішення буде прийнято тоді як тільки депутати та інші можновладці зрозуміють його історичну важливість. Адже, без сумніву, їхні імена ввійдуть в історію Закарпаття, як свого часу увійшли причетні до будівництва лікарні імені Новака. Наприкінці ХІХ століття міська влада виділила безкоштовно землю на якій меценат побудував лікарню, яка донині працює. Це було історичне рішення. Тож, ми в очікуванні.
– Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай – основоположники закарпатської школи живопису. З чого, на твій погляд, вона починалася?
– Так історично склалося в силу об’єктивних та суб’єктивних факторів, що наш край завжди був багатий митцями. На початку ХХ століття значна кількість молодих талантів спонукала Бокшая і Ерделі задуматися над створенням академії. Але, на мою думку, мова не йшла про створення академії як державної інституції. Економічна і культурна ситуація у Підкарпатській Русі була на той період сприятливою. Освіта теж була на підйомі. Тож вони вирішили відкрити в Ужгороді школу малювання, яка у майбутньому могла би перерости в академію. Так, 1927 року була відкрита Публічна школа малювання. Її створення, без сумніву, було на часі, адже тоді в нашому краї було багато юнаків і дівчат, учнів навчальних закладів, де малювання викладали Бокшай та Ерделі і яким цих уроків не вистачало. Йдеться про Ужгородську гімназію та Ужгородську півчо-вчительську семінарію. До слова, саме учні цих закладів й створили крайову школу живопису, яка вирізнялася серед інших шкіл України своєю самобутністю. Це відзначали мистецтвознавці в повоєнний час, помічали митці з інших областей. Зокрема мистецтвознавець Григорій Островський, художники Тетяна Яблонська, Микола Глущенко, Сергій Шишко та інші.
– До слова, як на мене, в манері письма Яблонської після вояжів на Закарпаття помітний вплив Гаврила Глюка…
– Отже, наша школа була й донині залишається унікальною, що зумовлено обставинами за яких вона формувалася. Вона відрізняється від інших як за змістом так і за формою. Маю на увазі як тематику так і систему образотворення. І це природно, адже Закарпаття унікальний регіон як в географічному так і в історичному аспектах. Наше мистецтво безпосередньо або опосередковано формувалось під впливом європейських мистецьких шкіл. Бокшай і Ерделі навчались в Угорщині, добре знали художні напрямки в європейському мистецтві, знали особисто багатьох всесвітньо відомих художників Угорщини, Німеччини, Франції та інших країн. Серед них Шимон Голлоші, Імре Ревес, П’єр Боннар, Рауль Дюфі, Андре Дерен та багато інших митців. Крайова школа значною мірою традиційно опирається на пленерний живопис, що є результатом впливу Нодьбанської школи через яку пройшли й митці нашого краю. Образотворче мистецтво Закарпаття тісно пов’язане з унікальною народною культурою народів і етносів, що живуть тут споконвіку. А ще наша школа наймолодша й була найменше заполітизована. Так склалося історично. В силу дії цих факторів крайова школа й вирізняється серед інших багатовекторністю розвитку. Кожен із корифеїв школи донині має своїх учнів і послідовників, які розділяють його ідеї, погляди на мистецтво, нерідко наслідують манеру письма. Але маємо й багато митців, які, здавалося б, й не вписуються в крайову школу малярства, а насправді належать до неї. Візьмемо, хоча б, Владислава Габду, який є яскравим представником нашої школи.
– Яким був твій дідусь Йосип Бокшай ?
– Дідусь був визнаним митцем, але не це найголовніше. Він мав вплив не тільки на мене, але і на всю свою родину, друзів та коло знайомих. Для всіх був авторитетом, користувався повагою; ніхто не сумнівався в його вчинках. Показував приклад, як можна бути талановитим, визнаним але водночас покірним, скромним та працелюбним. Разом із цим був віруючою та люблячою людиною. Зі своїми колегами-художниками також був у добрих стосунках. Він народився в той же рік, що і Адальберт Ерделі, разом з яким пізніше навчався в Королівській вищій школі мистецтв у Будапешті. Бокшай отримав диплом у 1914 році, Ерделі – на рік пізніше. Оскільки тоді ще діяв загальний призов, то відразу після отримання диплома його відправляють на фронт. Під час війни потрапив у полон біля м. Турки, і лише після заключення Брест-Литовської мирної угоди в 1918 р. його відпускають додому разом з іншими полоненими. Після цього все своє життя провів у Ужгороді.
– Розкажи трохи про його родину…
– Сім’я Бокшай була великою. Батько Йосипа Бокшая, як греко-католицький священик, вважав важливим передачу своїх знань та світогляду. Молодший брат, Еміл, наслідував його на шляху духівництва, в той час як молодша сестра обрала професію музиканта. З 1918 і аж до 1947 року мій дідусь займався церковним мистецтвом, офіційно був художником Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. Малював в той час у багатьох церквах, між іншим, і в містечку Марія Повч в Угорщині. Тут він готував все – від проектування до малювання фресок. Але через історичні обставини, що склалися, на жаль, вже не зміг завершити частину за іконостасом. Малював у дуже багатьох церквах на території теперішнього Закарпаття, Словаччини та Угорщини. Багато з них ще за його життя зруйнували через комуністичну ідеологію. Це було для нього страшним ударом. Як і його сучасникам, йому довелося багато чого пережити. І хоча народ переживав не найкращі часи, на Закарпатті, все ж, збереглися угорська та русинська культури. Оскільки руйнувати завжди легше, ніж створювати, то відновлення давньої системи цінностей – це дуже довгий та складний процес, що триває і до сьогодні. Тому з великою уважністю маємо ставитися до життя своїх предків, до того, як вони відносилися до виконуваної праці. В той час на інтелігенції лежала велика відповідальність. Родина жила звичайним громадянським життям, взірцевим, з чистими почуттями. Те, що я став художником, для мене було природнім, оскільки я був свідком життєвого шляху свого дідуся.
– Який вплив він мав на тебе ?
– Прозвучить занадто просто й банально, якщо скажу, що він був для мене взірцем. Дідусь був для мене чимось набагато більшим. Формування художника є складним процесом, ніколи не можна точно сказати, де він починається, а де закінчується. Дідусь помер в 1975 році, коли мені було шістнадцять років. Я вже зміг це усвідомити. Як талановитий педагог, не вимагав ні від мене, ні від своїх учнів вирішення завдання, а показував їм різноманітні підходи та шляхи до цього. Я ніколи не помічав, коли він мене вчив, і це набагато більше допомагало мені, ніж якби це відбувалося настирливо. Це те, що було простим, але і грандіозним у вченні Бокшая…
– Що вважаєш своїм найбільшим досягненням у житті?
– Знаєш, зізнаюся, ніколи про це думав…Завжди мав багато ідей, планів, задумів. Щось в цьому житті вдалося вже здійснити. Але, гадаю, ще не досяг своїх вершин, як в творчій так і в інших сферах діяльності. Сподіваюсь, що це ще попереду. Принаймні, в це хочеться вірити.
– Чи зробив ти в своєму житті щось таке, за що тобі соромно, що хотілося би викреслити, забути й не згадувати ?
– Мабуть так, як і багато людей…адже, як казали древні « Errare humanum est », тож…Але про це не хочеться не тільки говорити, навіть думати…Але, зауважу, я ні про що і ні за чим не жалкую. Це просто не розумно, бо минулого не зміниш. Треба вміти робити висновки із помилок, виправляти їх, якщо це можливо, й жити далі. Помилки в житті роблять всі, Але, як кажуть, мудрий вчиться на чужих помилках, розумний – на своїх, а дурень не вчиться ні на своїх помилках, ні на чужих.
– Днями, у стінах рідного музею ти відзначив свій ювілей черговою персональною виставкою. Пригадуєш, коли ти вперше взяв участь у виставці?
– …Мій шлях у мистецтві розпочався із виставки дитячих малюнків у Будинку народної творчості…Це було давно, на початку 60 – х. Я навіть тоді ще до школи не ходив. Не обійшлося, звичайно, без маминої допомоги, яка організаційні моменти взяла на себе.
– Тож, фактично, все розпочалося з нашого закладу, Центру культури, який є правонаступником Будинку народної творчості.
– Мабуть, що так.
Володимир Мишанич
Біографічна довідка:
Ерфан Франциск Павлович народився 28 січня 1959 року у місті Ужгороді Закарпатської області.
З 1974 по 1977 рік навчався в Державній середній художній школі імені Т.Г. Шевченка.
З 1977 по 1979 рік працював у Закарпатських художньо-виробничих майстернях (Художфонд). В1979 році поступив до Львівського державного інституту декоративного та прикладного мистецтва (нині Академія мистецтв), який закінчив 1984 року. Того ж року прийнятий на роботу художником-монументалістом в Художфонд.
З 2002 по 2009 – призначений на посаду провідного наукового працівника художнього музею. З 2009 року займає посаду директора Закарпатського обласного художнього музею ім.Й.Бокшая.
1990 рік – один із засновників Товариства угорських художників Закарпаття ім. Імре Ревеса. В 2001 році – один із засновників та обраний головою благодійного фонду ім.Йосифа Бокшая. У 2005 році був запрошений та обраний дійсним членом Угорської академії мистецтв. Є постійним учасником українських та зарубіжних виставок. Веде постійну наукову та дослідницьку роботу.
У 2017 році відзначений обласною премією імені Й.Бокшая та А. Ерделі.
З 2009 року – директор Закарпатського обласного художнього музею ім.Й.Бокшая.
