МИКОЛА АНТОНЕНКО: «…ТВОРЧІСТЬ СПОРІДНЮЄ НАС ІЗ ВСЕВИШНІМ»

У важкий для нашої країни час, коли занепадає освіта, а культурне життя ледь-ледь жевріє, є ентузіасти, які продовжують працювати, займатись справою, до якої у них лежить серце. Серед небагатьох і відомий науковець, перекладач Микола Миколайович Антоненко. Уже понад тридцять років він успішно займається перекладами художньої літератури з естонської та угорської на слов’янські мови. Зокрема, разом із Іваном Петровцієм переклали твори Арво Валтона «Усвідомлення: поезія, мініатюри», «Батьківське щастя: новели, мініатюри, поезії, афоризми, казки», «Фоточутливість. Поезії, мініатюри, афоризми» та «Прихід у найкоротшу ніч. Оповідання, мініатюри, поезії, афоризми».
Він один із небагатьох, хто здійснює такі переклади не тільки на Закарпатті, а й в Ук>раїні. Науковець систематично бере участь у різних наукових конференціях, форумах, симпозіумах як в Україні, так і за кордоном, гідно презентує наш край, Україну.
Нещодавно науковцю виповнилося 60 років. Наше інтерв’ю з ним з нагоди його ювілею.

Пане Миколо, наш світогляд, майбутнє значною мірою залежить від того, яким було дитинство. Розкажи, будь ласка, трохи про свої дитячі роки, найяскравіші спогади.

– Коли я ще не ходив до школи, а батьки йшли працювати, я залишався вдома з бабусею і вона читала мені казки Бенедек Елека. Згадка про дитинство пробуджує в мене найтепліші почуття.

Ти добре вчився у школі? Які улюблені предмети?

– Я непогано вчився. У школі я любив малювання, географію та історію. Музичне училище, до слова, я закінчив із червоним дипломом.

У якому віці Ти визначив свій життєвий шлях і хто вплинув на вибір?

– Мої батьки були викладачами музичного училища. Їхня педагогічна і творча діяльність, середовище були тим імпульсом, який спонукав мене обрати професію музиканта. Але цей вибір я зробив цілком свідомо. Моєю першою вчителькою гри на фортепіано була моя мама. Ще в дитинстві познайомився з Дезидерієм Задором, який нерідко бував у нас вдома. Він мав великий вплив на формування моїх поглядів на музику, мистецтво загалом. Мабуть, саме завдяки йому я став музикантом, продовжив справу своїх батьків. Також у юнацькі роки я познайомився з Арво Валтоном і захопився естонською мовою й культурою.

– Пане Миколо, кого із українських та закарпатських перекладачів Ти можеш назвати?

– На жаль, в останнє десятиріччя бачимо значне зменшення зарубіжних художніх перекладів загалом, у тому числі й угорських. Майже повністю припинено випуск літературної класики, а більшість осередків книговидавничої справи, редакційно-видавничі колективи, перекладачі перейшли на переклад історичної, філософської та наукової літератури. У цьому контексті хочу згадати про вихід останнім часом кількох наукових перекладів, що популяризують історію, культуру, літературу Угорщини в Україні, видані вони на кафедрі української та русинської мови у Ніредьгазькій вищій школі (завідувач І. Удварі). Свого часу такими перекладами займався сучасний угорський лінгвіст-славіст, професор Михайло Капраль, який там працював упродовж майже десятиліття. А кількість художніх перекладів загалом значно знизилася, майже припинився переклад угорської художньої літератури на українську мову. В Закарпатті на угорську Арво Валтона перекладали Ласло Балла, Іштван Ковтюк та Ласло Варі-Фабіян. Відзначу, що Ласло Балла робив ще переклади творів із латинської мови. Він був надзвичайно талановитим письменником.

Вважаєш себе музикантом чи науковцем? Що Тобі ближче – мистецтво чи наука?

– Однозначно – мистецтво. Недарма я отримав спочатку музичну освіту і тільки потім – філологічну. Мистецтво – найвища, найдосконаліша форма суспільної свідомості людини. Мистецтво перетворює людиноподібну істоту в Людину. Мистецтво живить і лікує нашу душу, наука – тіло. Мені близький вислів Людвіга ван Бетховена: «Музика – найвища форма самовираження».

Твій перший літературний переклад?

– Я вчився в українській школі, а першим великим твором, який я прочитав угорською, був роман Гейзи Гардоні «Невидима людина» про Аттілу. Мені було десь тринадцять років, і я із захопленням перекладав цілі розділи роману. Далі я робив переклади на замовлення з угорської літератури. Першим автором, переклад якого вийшов друком, був Арво Валтон – його афоризми у перекладі українською в газеті «Срібна Земля-фест».

Коли Ти вперше взяв участь у науковій конференції?

– Ще навчаючись в УжДУ, я брав участь у Всесоюзній науковій конференції в Іжевську – столиці мовних родичів угорців-удмуртів. Це було в 1984 році. Моя доповідь про творчість Міклоша Радноті друкувалась у матеріалах конференції.

Ти був єдиним представником від України на XIV Конгресі фінно-угорських письменників, що відбувся в Естонії у місті Тарту, де репрезентував Закарпаття зі своїми літературним та науковим доробками. Розкажи, будь ласка, трохи про Конгрес.

– Минулі форуми проходили в Угорщині та в Румунії. Там розповідали про долю національних фінно-угорських меншин. На Конгресі зібралися представники Естонії, Фінляндії, Угорщини, Російської Федерації: комі, удмурти, мордва, ерзя, марійці, ханти. Йдеться про народи й народності із прадавніми коренями – візитівками загальносвітової культури, які не повинні зникнути з лиця планети. Недарма Енеас Сільвіус Пікколіні, майбутній Папа Пій ІІ (1405–1464), а водночас поет, науковець, італійський гуманіст переймався долями цих глибоких етносів. У його творах уперше згадуються родинні зв’язки угорців та ханти й мансі. Про це йдеться і в історичних матеріалах, пов’язаних із стосунками з російським царем Іваном ІІІ. Форум відкрився привітанням президента Естонії, а завершився подорожжю учасників у край Сету, де проживає цікава етнічна група, відома своїм багатоголоссям, ретельно збережена прибалтами у статусі культурної автономії для подальшого плекання цього архаїчного діалекту естонської мови. Його носії – православні вірники Константинопольського патріархату. Я був дуже вражений тим, як держава піклується збереженням культурної спадщини цього невеликого, але духовно й культурно надзвичайно багатого етносу. На цьому Форумі я презентував переклад поетичної збірки Яноша Пустаї «Буденний Месія» на українську мову. Окрім того, там також відбулася презентація роману удмуртського письменника Михайла Петрова «Старий Мултан». Естонською його переклали Арво Валтон та Надія Пчеловодова, угорською – Іван Горват. У романі йдеться про репресії, що випали на долю цього народу. Говорилося чимало й про Єремея Аймена – нобелівського номінанта за роман «Богоматір у кривавих снігах», перекладений на французьку мову. Цей твір про мужній опір хантів сталінським репресіям, про те, як вони боролися за відібраних у них дітей, за відібране у них майбутнє.

Миколо, Ти займаєшся перекладом творів Арво Валтона вже не перше десятиліття. Розкажи, будь ласка, трохи про нього.

– Арво Валтон – дуже цікавий і багатогранний естонський письменник, а його доля важка й драматична. Він публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч. Валтон – автор близько 90 збірок, провідний майстер естонської новелістики. Пише романи, сценарії до кінофільмів, вірші тощо. Попри поважний вік, йому вже за 80, він продовжує працювати. Його сім’я зазнала сталінських репресій, перебувала в сибірському засланні. Письменник закінчив Талліннський політехнічний інститут, згодом драматургічне відділення знаменитого московського інституту кіномистецтва (ВДІК), працював інженером, був на творчій роботі, заступником голови Спілки письменників Естонії, був депутатом естонського Парламенту, упродовж трьох термінів обирався президентом Асоціації фінно-угорських письменників, лауреат багатьох міжнародних премій та державних нагород. Українською мовою публікувались його оповідання в анталогіях естонської новели у Києві, ще наприкінці минулого століття. Окремим виданням вийшли у світ в Ужгороді збірки «Прихід у найкоротшу ніч», «Батьківське щастя», «Усвідомлення», «Фоточутливість» та інші. У перекладах, окрім мене, брав участь й Іван Петровцій. Відзначу, що Арво Валтон підтримує тісні контакти з УжНУ, де проводилась Міжнародна фінно-угорська конференція, на якій був присутній Арво Валтон. Він також читав лекції студентам угорського відділення.

Чим особливий Арво Валтон як письменник? Чому ти перекладаєш саме його?

– …Перш за все його твори вирізняються гуманістичним світосприйняттям. Автор правдиво зображає суспільні явища, переживання людини. У деяких із них присутня амбівалентність у зображенні явища буття, історичних подій чи людини. Відчутний прояв глибокої мудрості в афоризмах. Процитую один із них, що найбільше мені сподобався: «Єдина можливість бути безсмертним – це жити безсмертно у свої недовгі дні». На мою думку, в наш час, коли розмиваються поняття, знецінюються загальнолюдські цінності, його твори допомагають нам, читачам, більш чітко визначити свою людську ідентичність.

Над чим працюєш нині, пане Миколо?

– Завершую роботу над перекладом та виданням книжки Арво Валтона з естонської на угорську мову. Днями вона має вийти друком в Ужгороді.

Які плани на майбутнє?

– Маю замовлення на переклад двох авторів з угорської на українську мову. Це спогади видатного угорського діяча Миколи Хорті, останнього, обраного Парламентом регента Угорщини. Він мав величезний вплив на суспільно-політичне життя не тільки Закарпаття, але й Європи початку ХХ століття. Його мемуари змусять нас по-новому глянути на багато історичних подій, що відбувалися у нашому краї.

Ти, Миколо, розумна, мудра й ерудована людина. У чому сенс буття, на Твій погляд?

– У пізнанні Бога. Ми приходимо в цей світ з певною життєвою місією. І це, я глибоко переконаний, не руйнування й знищення всього того, що не ми створили й що існувало до нашого народження, мабуть, мільйони років. Бог створив нас за Своїм образом і подобою, тому й ми повинні творити, бо творчість споріднює нас із Всевишнім, робить схожими на Нього. Творчість – найбільш богоугодна справа людини. Треба творити добро. Це змінить Світ на краще. Я в цьому переконаний.

Пане Миколо, яке Твоє життєве кредо?

– У Святому Письмі є притча про примноження талантів. Там ідеться про примноження слугами грошей господаря. Але цю притчу не треба сприймати буквально. Вона має інший, дуже глибокий зміст. Кожній людині Бог доручив певні дари, певні таланти. Всі наші уміння, знання, сила, здоров’я, розум – усе це певні дари. Звідки вони з’явилися? Хто нам їх дав? Це все є Божі дари. Комусь дано більше, комусь – менше, але у всіх людей є один особливий талант – талант вірити у Бога та виконувати Його волю. Із притчі ми бачимо, що не всі використовують дані їм таланти. На жаль, багато нас, християн, той дар Святого Хрещення попросту закопуємо, бо як часто нехтуємо молитвою та читанням Святого Писання. Замість того, щоб відвідати недільні богослужіння, ми займаємось своїми справами і, мало того, ми ще намагаємось цю свою недбалість виправдати. А ще ми із притчі бачимо, що рано чи пізно нам усім доведеться звітувати, як ми використовували доручені нам дари-таланти. Якщо ми, будучи християнами, живемо так, немов Бога не існує, то це свідчить, що наш талант глибоко закопаний у землю, і коли ми віч-на-віч зустрінемось із Богом, то ми Йому повернемо те, що Він дав. Коли ми не примножимо наших дарів, даних нам, ми будемо подібні до того недбалого слуги й одержимо відповідний вирок. Якщо музикант перестає грати, то його руки втрачають чутливість, якщо студент занедбає своє навчання, то він не зможе наздогнати інших. Якщо ми перестанемо молитися, будемо пропускати богослужіння, не помічатимемо власні гріхи та пристрасті, то врешті втратимо відчуття Божої присутності. Кожному з нас Бог дав духовні дари, то використовуймо їх і примножуймо, бо якщо закопаємо, то втратимо й те, що маємо. Тож намагаюсь реалізувати даровані мені Господом таланти.

Микола Антоненко народився 29 жовтня 1960 року в Ужгороді у сім’ї музикантів.

Мама – Єва Юліусівна Васовчик викладала фортепіано, а батько – Микола Петрович Антоненко – клас диригування в Ужгородському державному музичному училищі ім. Д. Є. Задора. Родина діда по материнській лінії, Васовчики – греко-католицькі священники у шостому поколінні. Прадід Юліус Васовчик був парохом у Карачині Виноградівського району в період між двома Світовими війнами.

Закінчив Ужгородську середню школу № 1 (1976), фортепіанний відділ Ужгородського державного музичного училища (1980, клас Тамари Антонівни Червонкової), угорське відділення Ужгородського державного університету (1985).

З 1980 по 2000 рік працював викладачем фортепіано в Ужгородській дитячій школі мистецтв, з 1997 по 2017 – старшим викладачем кафедри угорської філології Ужгородського національного університету. Є співзасновником літературного музею ім. Шандора Петефі в Ужгородській школі мистецтв та Музичного товариства ім. Д. Задора. Досліджує естонсько-угорсько-українські

літературні взаємини. Опублікував, зокрема, чотири книжки перекладів українською і дві – угорською та естонською письменника Арво Валтона.

А також видав чотирма мовами: українською, угорською, англійською і російською збірку матеріалів наукової конференції з творчості Арво Валтона у 2007 році, на якій був присутній і сам автор.

Упродовж багатьох років був учасником та доповідачем на Конгресах Асоціації фінно-угорських письменників (Бадачоньтомай–2015, Тарту–2017, Клуж–2019 тощо) у складі угорських делегацій.

З угорських творів переклав збірку поезій сучасного поета, есеїста, перекладача Яноша Пустаї «Буденний Месія», а із закарпатських письменників, які пишуть угорською мовою, – есе Шандора Мілована й оповідання Тімеї Шрек.

 

Володимир МИШАНИЧ,

провідний методист інформаційно-

редакційного сектору