26 вересня відомій керамістці нашого краю, талановитій мисткині Вірі Балозі (Пуглик) виповнилося би 60 років. Але не судилося… Всевишній розпорядився по-своєму. У 2017 році Віри не стало… Господь, творець Всесвіту, забрав споріднену душу, творця. Мабуть, справді забирає до себе кращих.
Пам’ятаю Віру ще відтоді, як ми вчилися в училищі. Вона була на курс старша. Пригадую гарну молоду дівчину, завжди охайно і зі смаком одягнену. Вона нагадувала образ Венери, яку створив геніальний художник епохи Відродження Боттічеллі. На неї задивлялися хлопці. Зізнаюсь, і я був серед них. Її старша сестра Магдалина, яка вела у нас практичні заняття, багато про неї розповідала, пишалась нею.
Віра створила свій оригінальний авторський стиль який базувався на народних піснях, казках рідного краю. Твори майстра мають характерні риси, притаманні карпатській кераміці. Її роботи вражають професіоналізмом виконання.
Віра Балога (дівоче прізвище Пуглик) народилася 26 вересня 1960 року в селі Невицьке Ужгородського району.
У 1979 році закінчила Ужгородське училище прикладного мистецтва за спеціальністю художня кераміка.
Брала активну участь в обласних, республіканських та міжнародних виставках.
З 1990 року – член творчого об’єднання професійних художників Закарпаття.
Член Національної спілки народного мистецтва України з 2001 року.
У 2003 році ввійшла до Енциклопедію сучасної України.
Була переможцем обласного конкурсу художників, оголошеного редакцією газети «Молодь Закарпаття» та обкомом ЛКСМУ в 1988 році.
Її життєве кредо – добро врятує світ.
Володимир МИШАНИЧ,
провідний методист КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» ЗОР
Пропонуємо вашій увазі два спогади про Віру
У дитинстві Віра була дуже красивою дівчинкою. Щоб не наврочили, мама їй на ручку зав’язувала червону ниточку. І як усі діти, полюбляла малювати і ніколи не покидала олівця. А все це, передалось нам від батька Івана. Він вчився в горожанці, а далі в торгово-експортовій академії, ще при Чехословаччині. Там тоді рисунок викладав знаменитий художник Йосип Бокшай. Часто, коли я була на уроках у школі, Віра брала акварельні фарби і творила. Не малювала, а саме творила, бо її дитячі малюнки були дуже оригінальні. Йшли роки… Віра була у п’ятому класі, коли мій чоловік скульптор Михайло Белень відвів її до палацу піонерів в Ужгороді. Тоді з обдарованими дітьми займався геніальний педагог, наш сусід Золтан Баконій. Він тоді жив з батьками у Невицькому, неподалік від нас через дорогу. Його батько був учителем початкових класів у нашому селі. Закінчивши вісім класів, Віра успішно склала іспити й вступила до Ужгородського училища прикладного мистецтва. Вчилася добре, всі предмети їй давалися легко. У той час на першому і другому курсах я в училищі викладала практичне навчання, а також вела практику з виготовлення керамічної продукції на заводах Закарпаття. Цей курс був дуже сильний талановитими студентами. Дипломну роботу на тему «Народне гуляння», а це була багатофігурна композиція, Віра виконувала на керамічному заводі у місті Берегово. Тоді таких заводів на Закарпатті було досить багато. Керівником дипломної була Людмила Аверкієва, нині заслужений учитель України. Дипломна робота була виконана на «відмінно». Закінчивши училище, як краща студентка була прийнята до творчої майстерні закарпатського художньо-виробничого комбінату на посаду художника-кераміка. Звідти й почалась її творчість, а років їй тоді було дев’ятнадцять…
Там вона розробляла авторські роботи, які сама й виконувала. Одержувала за них відзнаки, похвали, нагороди як обласні, так і республіканські. Брала активну участь у міських, обласних, республіканських та міжнародних виставках. Міністерством культури та художфондом України були зроблені закупки з виставок-ярмарок, республіканських виставок у Києві. Її роботи знаходяться у багатьох країнах Європи.
Віра була дуже працьовитою, а останні роки ходила до церкви як в неділю, так і у свята. А ще, дуже любила квіти.
Про неї, її творчість Віра Кобулей відзняла фільм, який приніс велику популярність його творцям.
…Їй би ще жити й жити!.. скільки би вона ще зробила гарних творчих робіт. Важко і сумно згадувати, що вона вже відійшла у вічність… Царство їй небесне. Мабуть, вона й там трудиться…
Магдалина ПУГЛИК-БЕЛЕНЬ,
заслужений художник України
* * *
З Вірою Пуглик я була знайома дуже давно – з 1970-х років, відколи разом навчались в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділі кераміки. Групи були невеликі – по 15 чоловік, тому всі добре знали одне одного, дружили. Вона була дуже здібною та гарненькою дівчиною. Усвідомлюючи це, була трохи норовливою, гострою на слово. Ми їй десь трохи заздрили, бо ж рідна сестра, знана вже на той час майстриня Магдалина Пуглик-Белень, викладала в училищі практичне навчання. Не знаю чи допомагало це Вірці, чи навпаки – заважало. Але, все таки, вона мала можливість краще збагнути тонкощі керамічної майстерності, отримати фахову пораду. До слова, Віра Пуглик весь час доводила собі та іншим, що її творчість геть не схожа на сестрину, що вона має свій стиль, свою неповторну манеру виконання. Я завжди бачила їхню відмінність і завжди про це говорила. У роботах Віри був присутній гончарний круг, що добре вгадується у канонічних об’ємних та округлих формах її образів. Роботи завжди виходили дуже цікавими, гармонічними, оскільки об’ємні фігури вміло декорувались народними орнаментами, об’єднуючись у композиції з використанням багатьох декоративних дрібних елементів.
Після закінчення училища ми довгі роки працювали разом у майстернях Художфонду. Хоча зустрічались не часто, тому що працювали «на дому», але завжди були у курсі всіх справ одна одної. Мене дивувала надзвичайна працездатність Віри. Бувала в неї вдома у Невицькому, бачила, в яких не ідеальних умовах вона творила свої чудові роботи; працювала у маленькій майстерні, випалювала вироби у маленькій муфельній печі. Але тоді це не було дивним, бо так працювала більшість керамістів. Але коли я заходила до будинку, розглядала чудові роботи, які густо висіли на стінах, не вірилось, що можна було так багато створити. У мене було враження, що це не будинок, а справжній музей.
Останніми роками ми мало бачились, спілкувались в основному по телефону. У кожного своя сім’я, робота. Скаржилась, що багато хворіє, але про діагноз не говорила. Можливо й сама не знала… Не знаю. Любила спілкуватись влучними, дещо різкими фразами. Наприкінці, вже перебуваючи в лікарні, вона не втрачала оптимізму, бадьоро спілкувалася, до останньої хвилини життя вірила, що одужає, здолає хворобу. Ми багато спілкувались по телефону. Віра забороняла приходити до неї в лікарню. Мабуть, не хотіла, щоб її бачили хворою, немічною, іншою…
Я довго не могла змиритись, що її вже нема… Нема Вірки, моєї близької подружки, з якою ми були якось особливо близькі, знались понад 40 років…
Важко працюючи, віддаючи всю себе сім’ї, творчості, залишаючись наодинці зі своїми переживаннями, біллю… Можливо. тому й згоріла так швидко, без останку.
Хай іноді їй і не вистачало ні часу, ні можливостей зайнятися собою, виходячи на люди вона мобілізувалась і завжди розкішно виглядала, зі смаком одягнена, гарна й трохи гордовита. А загалом, вона була просто жінка – безмежно талановита, мудра, загадкова…і завжди молода.
Завжди пам’ятатиму її такою…
Наталія СТЕГУРА,
заслужений майстер народної творчості України
