Петро Ходанич: «Людська доля, – це подолання перешкод»

Петро Ходанич закарпатський різьбяр, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, письменник, вчений-педагог. Серед розмаїття талановитих митців Закарпаття вирізняється своїм особливим стилем та розумінням ролі і місця малої пластики у сучасному мистецтві. Більше сорока років він успішно працює на ниві мистецтва як скульптор, різьбяр, зокрема сакральних творів, а в його літературних творах постійно присутні образи митців. Він автор багатьох видань та статей з питань мистецтва, мистецької освіти.

– Проєкт нашого дорослого життя закладається, так би мовити, ще в дитинстві. Тож якими були Ваші, пане Петре, дитячі роки?

– Я народився і виріс в лемківському селі Раково на Перечинщині. Корифеї закарпатскої школи нашу лемковину називали закарпатським Барбізоном. Моя мама Юлія була колгоспницею, а  батько – лісоруб. Мама, як і бабуся була неперевершена вишивальниця, змалечку пам’ятаю її за кроснами.  Нині серед сімейних реліквій – ткані її руками скатерті, вишивки.  Батько бачив мене лісовим інженером, тепер розумію, чому часом брав до себе на лісосіку. У підполонинські ліси їхали на відкритих вагонах вузькоколійки. Нині вузькоколійки від Перечина до Воєводина чи водоспаду Шипот тільки у споминах.

– Як пройшли Ваші шкільні роки?

– Я дитина космічної епохи. Наш піонерський загін носив ім’я  Юрія Гагаріна, першого космонавта Радянського Союзу. Отак було – романтика космосу, а з іншого боку піонерський гектар кукукудзи. Зараз це звучить дивно, але школярі доглядали кілька гектарів кукурудзи.  Взимку на те поле  зносили попіль з усіх сільських печей. Як кращого кукурудзовода, мене відзначили поїздкою автобусом до Києва, до могили Тараса Шевченка в Каневі, Одеси. Так я вперше в Київських печерах доторкнувся до ковчега з мощами першого з наших художників Алімпія і надумав стати митцем, вперше купався у морі. Побачивши не такий вже широкий Дніпро, я вперше зрозумів суть художнього образу в літературі, а як же, – Гоголь хитро писав, що не кожен птах долетить до його середини.  Та подорож  відкрила мені велику і прекрасну Україну.

– Хто з учителів мав на Вас найбільший вплив і чому?

– Улюбленою була перша вчителька Єлизавета Іванівна Бабидорич. Згодом вона заочно закінчила філфак і вже вчила мене українській мові і літературі. Вона гарно малювала і відкрила мені таїну кольору, а згодом – слова.

– Ким мріяли стати в майбутньому?

– У школі діяли шкільні художні виставки. Якось до нас завітав незабутній Степан Золтанович Баконі, побачив мої малюнки і запросив до себе у студію. Так з шостого по восьмий клас я щотижня їздив до Ужгорода, це за майже сорок кілометрів від села. Я мріяв закінчити восьмилітку і податися в художники. Пам’ятаю, заніс документи в Ужгородське училище прикладного мистецтва. Мріяв стати живописцем.  У приймальній комісії один вусатий вуйко, уважно подивившись мої творіння, каже: «Дитино, тобі треба поступати на відділ художньої обробки дерева». Тим вуйком виявився Василь Іванович Свида. Я переписав заяву і вдячний своєму майбутньому наставнику за щиру пораду. Це  сталося у 1966 році.

– Куди ж повели Вас трудові дороги?

– У 1970 році я отримав диплом з відзнакою, кваліфікація «художник-майстер художньої обробки дерева» і направлення в художній інститут. Натомість довелося служити у війську. Я був гранатометником 128 мотопіхотної дивізії, нині  – це 128 бригада українського війська. Посади полкового художника не було, але за розпорядженням командира дивізії я оформляв музей бойової слави і виконав 14 бюстів Героїв. Нещодавно я ще бачив цю алею на території частини по вулиці Ілони Зріні в Мукачеві. Після служби в армії надумав поступати на факультет скульптури  в Київський художній інститут. Конкурс був шалений, мені не вистачило одного бала. Розрадою було те, що перед екзаменами я пройшов творчий конкурс у Худфонді в Ужгороді. Так з 1973 року, це було щось неймовірне, – я почав працювати в колективі поруч з Федором Манайлом, Ернестом Кондратовичем, Гаврилом Глюком! Того ж року я вперше став учасником виставки молодих художників Закарпаття. Моя кругла скульптура «Ранок» відкривала експозицію у просторому  атріумі будинку народної ради.  Це була постать оголеної юнки, що пливе у хмарах. Ніколи не забуду потиску руки незабутнього Андрія Коцки, для якого образ жінки був святим.    Загалом Худфонд,  для цілого покоління випускників училища став справжньою академією.

– Вас знають і як письменника. Яким був Ваш шлях в літературу?

– Вірші, гуморески писав десь з п’ятого класу. В училищі, а шістдесяті був час захоплення поезією, вірші ми читали й на побаченнях. Потім писав оповідання. Це згодом стало звичкою, а чи хобі. Вже після армії якось вичитав в газеті  про творчий конкурс на вступ до Літінституту імені Горького в Москві. Вислав твори. Звичайно, надії не було ніякої, тим паче я наполегливо готувався до  вступу в художній інститут. А тут запрошення – ви пройшли конкурс і допущені до складання  вступних іспитів. Врешті, у 1974 році став студентом-заочником відділення прози цього інституту. На цьому спроби вступити до художнього припинив. У 1984 р. вийшла друком моя перша книжка новел «Тиждень у горах». Рукопис був моєю дипломною роботою, але на видання  довелося чекати п’ять років. Таким був час. Але за цю книгу мене прийняли в Спілку письменників, дали квартиру. Праця письменника тоді була шанованою.  Відтоді я видав кілька десятків книг. Це повісті, роман для дітей «Таємниця капища Перуна», п’ять драм, наукові книги, нариси,  але новела залишається улюбленим жанром.

– Яка тематика Вам найближча й чому?

– Я люблю писати на теми сучасності, зокрема, про життя  інтелігенції – вчителів, художників, журналістів, лікарів, науковців, чиновників, не цураюся теми села. Цікава мені історія краю. У романі для дітей постає язичницька тематика, у п’єсі «Віват, імператор!» я вивів літературні прообрази закарпатських будителів Лучкая, Довговича і Духновича.

– Література і різьбярство, як поєднуються у вашій творчій біографії ці два так несхожі види мистецтва?

– Навчаючись в інституті, я працював у Худфонді. Створював взірці сувенірів, відтак працював на великими монументально-декоративними творами решітками для санаторіїв Закарпаття, водночас виставляв твори на виставках в Ужгороді, Києві, Москві, Чехословаччині, Угоршині. В один час за наполяганням Павла Балли і Андрія Коцки став  відповідальним секретарем Спілки художників. Чиновницька праця марудна. Я витримав один рік. Я повернувся в майстерню Худфонду. Це образило керівництво спілки і мої документи на прийом притримали, але на той час я вже був членом Спілки письменників, тому особливо новим членством не переймався. Крім того гонорари за книги теж були пристойними. Нажаль, сьогодні література перестала бути професією, перетворилася у хобі. Що казати, за останні шість книг я не отримав і ламаного гроша. Як тут не згадати незабутнього свого наставника Івана Івановича Гарапка, – «Хлопці любіть глину і дерево, будете мати на хліб і на масло». Різьба по дереву залишається для мене не тільки справжнім захопленням, але й професією. Хоча, зізнаюся, література і різьбярство – це дуже примхливі дами і кожна вимагає уваги і часу.

– Ви стали одним з перших членів Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Яке загалом Ваше ставлення до творчих спілок?

– Творчі спілки мають давню історію. Вони існують у всіх демократичних країнах. Нині дехто називає їх пережитком, радянським спадком. Це хибна думка. Навіть в радянські часи попри партійний диктат і так званий метод соцреалізму, творчі спілки стимулювати талановитих художників, письменників, композиторів, захищали їх інтереси. Вже на початку 90-х років створено  Національну спілку майстрів народного мистецтва України, вона має за мету відродити національне мистецтво. Як член цієї спілки я намагаюся використовувати у своїй творчості досвід народного різьбярства.

– Після здобуття Україною незалежності щось радикально у роботі помінялося?

– Насамперед, це відчуття свободи. Воно окрилює. А з іншого боку, – у Худфонді я отримував замовлення і не особливо задумувався над майбутнім. Свобода творчості виявилася великим випробуванням. Після закриття Худфонду я пішов на творчі хліби і став підприємцем. Моїми статуетками, рельєфами  і світильниками зацікавилася одна фірма в Будапешті. Вона мала свої магазини в США, Канаді, Німечиині, Італії, Англії. Якось до мене завітав старенький канадієць, наш колишній земляк із Великих Лучок. Виявилося, у салоні цієї фірми в Торонто він придбав мою скульптурку  виноградаря. Він був готовий вивезти до Канади всю мою майстерню.

– Вас знають і як майстра церковного різьбярства. З чого почалася ця сторінка Вашої творчості?

– Після реабілітації греко-католицької церкви, православній громаді Ужгорода, як компенсацію за повернутий старим власникам Хрестовоздвиженський собор, було передано храм на Цегольні. Там знаходився обчислювальний центр УжДУ. Все було поруйноване. Громада розпочала реконструкцію.  Мені запропонували виконати іконостас. Ця робота стала великою наукою  і іспитом, бо в училищі такому нас не вчили. Два  роки я працював над цим твором. П’ять ярусів, загальна площа 52 квадратні метри.   Освячення іконостасу відбулося на Спаса у серпні  1995 року. Це свято вважається головним міським релігійним празником. Ця робота додала творчої наснаги, адже іконостас вважається вершиною різьбярської майстерності.

– З того часу Ви виконали чотири іконостаси, а загалом Ваші твори прикрашають чотиринадцять храмів. А що для Вас є найважливішим у Вашій роботі?

– Якщо говорити про церковне різьбярство, то  тут існують свої канони, традиції, масштаб твору диктує інтер’єр. Але мистецтво розвивається. Різьбити за чужими, хай і дуже досконалими зразками, вважаю недостойним. Я  намагаюся створювати власні рисунки, авторську пластику, можна це назвати необароковими мотивами. Так крім традиційних листя і грон винограду у свої композиції ввожу  зображення квасолі, листя дерев, кульбаби, трав, пшеничного колосся, що загалом символізує наш рідний край. Улюблені матеріали – липа, дуб, черешня.

– Які твори сакрального характеру вважаєте кращими?

– Кожен твір – це частка відведеного тобі часу. Приємною несподіванкою було замовлення Хрестовоздвиженського собору  в Ужгороді – виконати тетрапод, скарбонки, горне сидаліще, єпархіальні герби.  Це велика відповідальність і велика честь бачити свої твори поруч з іконостасом різьбяра Франциска Тека, іконами Спалинського і розписами Йосипа Бокшая. Потім були престоли і жертовники для церкви Святої Трійці в Ужгороді, Миколаївського  храму в Перечині, де я використав зображення ангелів, святотроїцька церква в Сваляві. Більшості сакральних творів я різьблю зі своїм сином Михайлом, викладачем Закарпатської академії мистецтв. Наш іконостас церкви Успіння Богородиці в  с.Дубриничі був поцінований обласною премією у галузі монументального мистецтва імені Й.Бокшая та А.Ерделі за 2018 рік. Автором ікон став народний художник України Тарас Данилич.

– Персонажі Ваших рельєфів, круглої пластики різняться.  Яким чином обираєте героїв своїх творів?

– Мені до вподоби «кунтливі люди», так у нашому селі говорили про добрих господарів. Тому героями моїх різьб стають колісники, виноградарі, гончарі, вівчарі, селянки, рибаки, художники, а ще музики, танцюристи просто якісь оригінальні люди. Люблю народне мистецтво і часто звертаюся до нього, щоб створити щось своє у вигляді утилітарного мистецтва – підноси, коритця і таке інше.

– Ваші досягнення у галузі літератури вражають! Книги поціновані всеукраїнськми літературними преміями імені Ірини Вільде, Зореслава, ви кількаразовий лауреат обласної премії імені Ф.Потушняка. Кого вважаєте своїм учителем у літературі? Хто Ваш кумир?

– Важко назвати учителя в літературі. Це скоріше наставники і порадники. Серед них інститутські професори Курочкін, Гусєв, Богданов, Розов, ще незабутні керівники республіканських творчих семінарів Анатолій Дімаров і Володимир Яворівський, а ще закарпатці – Юрій Керекеш, Іван Чендей, Петро Скунць. А от кумири, поняття нестійке. Вони міняються з часом, з розумінням художнього образу, набуттям власного творчого досвіду.

– Який період свого життя вважаєте найважчим і чому?

– Важко відповісти. Важкими були 90- ті роки. Безгрошів’я, діти малі. Але була романтика і великі сподівання. Я був депутатом міської ради, яка єдина на весь СРСР засудила 19 сепня 1991 року так званих «гекачепістів» у Москві. Було нелегко у 1995 році перейти на педагогічну роботу в Інститут інформатики, економіки і права, захищати кандидатську дисертацію в Києві, брати участь у створенні програми підготовки спеціалістів-країнознавців. За цю роботу міністр освіти і науки України Василь Кремінь мені особисто вручив почесне звання Відмінник освіти України. Людська доля, – це подолання перешкод.

– У вашому доробку майже десяток наукових і науково-методичних книг з питань педагогіки і мистетцвознавства, а ще кілька десятків окремих статтей. Яким чином ви зацікавились мистецтвознавством, а мистецтвознавство вами?

– Ще в середині сімдесятих у молодіжному збірнику я опублікував нарис про свого колегу різьбяра Володимира Щура. Мистецтвознавство мене цікавить насамперед як художника. Я намагаюся насамперед зрозуміти філософію художнього образу як у творчості корифеїв – Федора Манайла, Юрія Герца, Володимира Микити, Івана Бровді, так моїх сучасників – Тараса Данилича, Богдана Коржа, Терезії Чувалової, Василя Шипа та інших майстрів пензля та різьця.

– Якими головними принципами керуєтеся у житті?

– Відповідальність, чесність і праця.

– У видавництві «Карпати» вийшов друком альбом ваших творів « Сповідь», який свідчить про ваші вагомі здобутки у мистецтві та науці. Розкажіть, Петре Михайловичу, як появилася трохи незвична назва альбому?

– Альбом готувався до мого 65- ліття. Це вік, коли справді пора йти на сповідь.

Художній альбом для кожного митця – це своєрідна сповідь про зроблене. Книга готувалася за фінансової підтримки депертаменту культури до ювілею. Я вдячний Людмилі Біксей, знаній мистецтвознавиці, заступнику директора з наукової роботи обласного художнього музею імені Йосипа Бокшая, яка написала вступну статтю, видавництву «Карпати». Видання складається з розділів скульптура, різьбярство, сакральне мистецтво, а також списку  моїх основних праць з питань мистецтвознавсва і мистецької освіти, що загалом засвідчує коло моїх творчих інтересів.

– Над чим працюєте нині? Ваші творчі плани.

– Готую до друку монографію «Дерев’яна пластика Закарпаття». Це спільна праця з сином Михайлом. Ще на столі рукопис прози, а у майстерні за мною заскучили долота.

Біографічна довідка

Ходанич  Петро Михайлович, нар. 28. 06.1951 р., с. Раково Перечинського району Закарпатської області.  Закінчив відділ художньої обробки дерева Ужгородського училища прикладного мистецтва у 1970 р.,  Літературний інститут ім. М.Горького (Москва, Росія, 1980 р.). Член Національної спілки письменників України з 1984 р. і Національної спілки майстрів народного мистецтва України з 1996 р. Кандидат педагогічних наук, доцент  Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти. Працював у Закарпатському ХВК Худфонду України, доцент Закарпатського державного університету. Автор творів станкової круглої та рельєфної скульптури, декоративних решіток для санаторіїв Закарпаття, творів церковного різьбярства. Автор більше 20 книг прози, статей, навчальних посібників, праць з мистецтвознавства. Лауреат всеукраїнських літературних премій ім. Ірини Вільде, ім. Зореслава, ім.Ф. Потушняка. Лауреат обласної мистецької премії премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі за іконостас церкви Усп.Пр.Богородиці в с. Дубриничі (співавтори Т.Данилич і П.Ходанич) (2017). Твори знаходяться в ЗХМ, приватних колекціях  в Україні та за кордоном.

Володимир Мишанич

 

 

 

Залишити відповідь

Закрити меню