Останні вісімнадцять років поспіль Великобичківською мистецькою школою, яка виховує юних музикантів цього селища і багатьох довколишніх сіл, керує Василь ПОПОВИЧ. Під час розмови, яка відбулася напередодні етапної дати в житті Василя Васильовича – 65 років від дня народження, директор школи розповів про очолюваний ним заклад, і ще багато з того, що його хвилює. Про все можна дізнатися, дочитавши до кінця цей матеріал.
ЯК У ШКОЛІ ТЕПЛО Й ЗАТИШНО, ТО ЦЕ – ПОЛОВИНА УСПІХУ
– Ви, Василю Васильовичу, очолюєте мистецьку школу вже багато років поспіль. Що вдалося зробити за час, який передував створенню Великобичківської територіальної громади?
– Рахівські районні рада й державна адміністрація, спільно з райвідділом культури, очолюваним Володимиром Шепетою, протягом останнього десятиліття активно допомагали нам із добудовою двоповерхового корпусу музшколи. Це і забезпечення класних приміщень меблями (шкільні парти, тумбочки, шафи для зберігання музичних інструментів) і музичним інвентарем (баян, акордеон, скрипка, фортепіано). А ще – закупівля повного комплекту гуцульських концертних костюмів для учнівського оркестру народних інструментів.
У попередні роки відбувся перехід від опалення дровами на електричне (конвекторне). Водночас здійснювалися косметичні ремонтні роботи в усіх будовах закладу, перекриття дахів шифером, заміна вікон і дверей на сучасні металопластикові та багато інших робіт. Активно допомагала і Великобичківська селищна рада (голова Одарка Зеленко). Частково допомагав із фінансуванням учнівських концертних поїздок за кордон і наступний селищний голова Йосип Божук. За що керівникам згаданих вище органів державної та місцевої влади щиро вдячний.
– Як допомагає керівництво громади, яка створилася після децентралізації?
– З січня 2021 року, у зв’язку з об’єднанням сіл нижнього куща у Великобичківську територіальну громаду, дитячу музичну школу перейменовано у мистецьку, з підпорядкуванням її селищній раді (голова Олег Бурса). Звичайно, щоб утримувати її, потрібні немалі кошти. Але влада до цього питання ставиться з розумінням, ніяких затримок щодо фінансування закладу не було і немає.
– Отже, після перепідпорядкування школи зміни – позитивні?
– У першу чергу поліпшився зв’язок закладу з керівним державним органом. Раніше, щоб вирішити якесь питання по роботі, доводилось їхати у районний відділ культури. А від нас до Рахова, де знаходилася і централізована бухгалтерія, відстань майже 40 кілометрів. Зараз усе набагато легше. Відділ освіти і культури, молоді й спорту знаходиться всього за кілометр від навчального закладу. Всі термінові питання вирішуються миттєво. Усе інше залишилося майже без змін.
З КОШТАМИ НА УТРИМАННЯ ШКОЛИ ВСЕ ГАРАЗД
– Декотрі керівники мистецьких шкіл скаржаться на недостатнє фінансування з боку керівництва громад. У вас як із цим?
– Мистецька школа, на відміну від загальноосвітньої – специфічний заклад, складний творчий механізм. І тут потрібні кошти не лише на зарплату викладачам та утримання приміщень, а й на участь у заходах, запланованих обласним методичним кабінетом початкової мистецької освіти, – у кущових і обласних мистецьких конкурсах індивідуальних виконавців (окремо молодших і старших класів) різних відділів, конкурсах вокальних ансамблів і хорових колективів, інструментальних ансамблів і оркестрів, музично-теоретичних олімпіадах, і це ще не повний перелік.
Тобто, потрібно завчасно передбачити значні бюджетні кошти на оплату відряджень, транспортні витрати. Є ще і додаткові видатки на проходження курсів підвищення кваліфікації викладачів в Ужгороді, обов’язкові обласні семінари для викладачів, наради директорів. Потрібні кошти і для оновлення музичного інвентаря, придбання музичних інструментів для навчання на уроках з фаху, музичних центрів для проведення уроків із музичної літератури та багато іншого.
– Селищна рада з такими обсягами фінансування дає собі раду?
– Спільно з відділом освіти, культури, молоді і спорту (начальниця Лілія Ільчук), активно допомагають нашому закладу. Наприклад, торік восени були прокладені бетонні доріжки до корпусів закладу, побудовано альтанку, де батьки можуть перебувати у літній період, чекаючи своїх дітей із занять. Розширено подіум сцени в концертному залі, оформлено сцену банером та встановлено сценічний задник (завісу). Якщо вистачить коштів, влітку планується демонтаж старої шопи, що розвалюється, і будівництво нової. Нагальною потребою на сьогодні є підведення питної води, а також обладнання внутрішнього санвузла (вбиральні), бо досі ще користуємося надвірним. І в цьому, сподіваємося, згодом нам також посприяють.
НА ЧЕРЗІ – ВІДКРИТТЯ ПОВНОСПРАВНОЇ ШКОЛИ МИСТЕЦТВ
– Скільки учнів навчаються у школі, і скільки є викладачів?
– Тепер у нас майже 170 учнів, 21 викладач. Навчаються діти з сіл і присілків громади – Луга, Росішки, Банського, Косівської Поляни, Березова, Кобилецької Поляни, Верхнього Водяного, Ріки, Водиці, Стримби, а також місцеві – з Малого і Великого Бичкова. Для всіх них наша школа є єдиним осередком початкової музичної освіти.
До речі, кількома роками перед цим навчальний контингент становив 210 учнів, але через епідемію, пізніше воєнний стан чимало батьків виїхали разом із дітьми за кордон. Це болісно позначилося і на нашому музичному закладі, адже виїхали й обдаровані діти, лауреати різних творчих конкурсів. З окремими учнями підтримуємо зв’язок донині, проводимо дистанційне навчання. Сподіваємося, що після переможного закінчення війни вони щасливо повернуться додому і продовжать очне навчання в закладі.
– Вихованці школи виїжджають із концертами поза рідний Бичків?
– Велика подяка відділу освіти, культури, молоді та спорту, а також депутатам Великобичківської селищної ради, які посприяли з виділенням бюджетних коштів на концертну поїздку минулого року до Литви.
У червні наш зразковий аматорський оркестр народних інструментів «Бичківські музики», що діє під моїм керівництвом, чекає й чергова поїздка. Цього разу братимемо участь у Європейських концертах в місті Кеттен, інших містечках Німеччини. Це питання вже також позитивно узгоджено на сесії Великобичківської селищної ради, і діти активно готують нову концертну програму, щоб успішно популяризувати українську музику та фольклорні традиції Закарпаття, зокрема етнічної спільноти гуцулів.
– Доводилося чути, що у Великому Бичкові є потреба відкриття школи мистецтв, де діти могли б виявити свої здібності в інших видах мистецтва – хореографії, образотворчому (малювання, різьба по дереву). Чи будуть робитися кроки в цьому напрямку, і на коли можна розраховувати на отримання вашим закладом нового статусу – школа мистецтв?
– Практично наша школа вже має цей статус, адже, поряд із музичним напрямком, має право розвивати й інші (в Статуті школи це прописано). Працюємо над тим, щоб втілити цей статус повною мірою. Це нелегко, бо ж зрозуміло, що з відкриттям художнього чи хореографічного відділів видатки суттєво збільшаться. Зокрема на придбання різних приладь, гіпсових фігур для рисунку з натури, геометричних для малювання, навчальні моделі, гіпсові постаті, мольберти, пензлі, фарби, олівці, канцелярські набори, різна тканина (для натюрмортів), посудини для води, полиці або шафи для навчальної літератури (і безпосередньо самі підручники) для юних художників.
А для занять хореографією потрібно мати в першу чергу танцювальний зал, обладнаний з дотриманням усіх вимог, роздягальня і душові кабінки. У залі повинно бути достатньо місця для верстатів, стіни залу повинні бути обладнані дзеркалами, а згодом додасться і придбання концертних костюмів, тощо.
Ще потрібно знайти вільні класи для занять цими видами мистецтв, яких у нас зараз бракує. Якщо домовимось із владою, то зможемо використати приміщення в місцевому будинку культури. Сподіваюся, що і в цьому вони нас підтримають.
– Якою бачите найближчу перспективу?
– Дітки у Бичкові й селах громади дуже талановиті, головне, щоб настав мир і був відповідний настрій. Тоді додадуться сили і завзяття для розширення мистецьких відділень, з’являться можливості бюджетного фінансування в повному обсязі. Для цього було б добре, щоб ще потужніше запрацювали підприємства громади, податки з яких поповнять місцевий бюджет.
«ЯК ТИ З ЛЮДЬМИ, ТАК І ВОНИ З ТОБОЮ»
– Як складаються, Василю Васильовичу, Ваші взаємини, як керівника, з колективом школи: є взаєморозуміння, підтримка?
– Хочу зазначити, що мистецька школа – своєрідний інструмент, на якому теж треба вміти грати. Це стосується і формування взаємин у педагогічному колективі. У нашому здебільшого жінки, причому вік викладачів – від 20 до 80 років.
– Спочатку мені, як директорові, було нелегко, адже доводилося керувати закладом, не маючи досвіду керівника. Крок за кроком вникав у суть справи, вивчав особисті якості членів колективу, їхнє ставлення до обов’язків, творчий потенціал… Це дало змогу коригувати навчальний процес, впливати на мікроклімат у колективі. А ще усіх нас об’єднала спільна творча робота. В нас панує хоч і вимоглива, але шаноблива атмосфера. Старші за віком колеги передають свій досвід молодшим, турбуються про їх захист, допомагають долати труднощі. Молодші відчувають відповідальність перед старшими.
Загалом не раз переконувався в дієвості правила: «Як ти з людьми, так і вони з тобою».
– Як це відбивається на роботі, на розвитку школи?
– Звісно, що до мого керівництва школою теж були непогані успіхи учнів на районних й обласних конкурсах, але й особистий приклад керівника спонукав колег до поліпшення результативності роботи з учнями і творчими колективами. Керуючи оркестром народних інструментів, я на власному прикладі доводив, що, серйозно займаючись із дітьми, можна досягати значних успіхів, причому незалежно від того, працюєте з невеличким ансамблевим колективом чи з індивідуальними учнями-виконавцями.
Поступово зростав професійний рівень кожного викладача в закладі, виконавська майстерність учнів. Тож вони привозили призові місця з кущових і обласних конкурсів, а обласні керівники культурою почали ставити школу у приклад. Втім, попереду ще багато роботи.
– Кого з ветеранів і молоді хотіли б відзначити? За що саме?
– Майже щороку з коледжів культури і мистецтв та фахового музичного, що в Ужгороді, та музичного училища сусідньої Івано-Франківщини до нас на роботу повертаються колишні випускники. Є серед них талановиті молоді викладачі, які наслідують старших колег-викладачів, але водночас володіють власними творчими надбаннями, креативністю. Такими є Марина Савчук, Дмитро Пруць, Мирослав Підмалівський, Наталія Швець.
Додам, що при Великобичківському селищному будинку культури, займається хорова група ансамблю пісні і танцю «Лісоруб», у якому у вільний від роботи час беруть участь багато викладачів нашої мистецької школи.
– Як, Василю Васильовичу, оцінюєте свій особистий внесок у діяльність школи, яким бачите її подальший розвиток?
– Можу лише констатувати, що за час мого директорування зміцнилася матеріальна база закладу. Колеги працюють у світлих затишних класах, ще вдосконалено навчально-виховну діяльність, а наші учні займають призові місця в обласних, всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Чимало випускників здобули дипломи або ж навчаються у мистецьких і коледжах культури, музичних відділеннях інститутів, університетів, музичних академіях як в Україні, так і за кордоном.
За те, що школа продовжує існувати й давати мистецькі знання, учні, їхні батьки, а також викладачі щиро дякують нашим славним воїнам ЗСУ.
НАПИСАВ І ВИДАВ ПОНАД ДВА ДЕСЯТКИ КНИЖОК
– Окремо хотілося б спитати Вас про те, коли знаходите час для написання і підготовки до друку книжок? Їх вийшло вже зо два десятки, причому різного плану – від фольклору й історичних нарисів про рідне селище й Рахівщину до книжок із авторськими піснями й мелодіями…
– Це, я б сказав, є окремою великою сторінкою моєї біографії. Виданню власних книг я присвятив багато часу, а розпочалося це ще в скрутні 1990-і роки, коли через фінансові труднощі довелося виїхати до Чехії на заробітки. Втім, і тоді я знайшов можливість видати першу книжку – «Таким життя творили люди» або друга її назва «Бичків і бичківці». Відтоді ніколи не переставав цікавитися книговиданням і безпосередньо видавати книжки.
– Чимало книжок – з нотами до власних пісень…
– Саме так. Протягом останніх двох десятиліть мною написано понад 200 дитячих пісень та хорових творів. Усі вони ввійшли до моїх пісенних збірників: «Ділюся скарбами душі», «Дарую пісню Верховині», «Я серце в пісню переллю», «Співучий колобок», «Скрипалик-цвіркунець», «Понад сині полонини покотилися пісні», «Бджілонька Жу-Жу», «Під музику кохання», «Мереживо пісень моїх», «Як не любить тебе, мій краю!» «Родинні джерела», «Під музику кохання», «Мереживо пісень моїх», «Криниця добра» та інші.
Вони передають моє захоплення композиторською діяльністю. Додам, що мої пісні є в репертуарі багатьох виконавців, у тому числі народного артиста України Петра Матія, заслуженого артиста України Олександра Садварія, заслуженої артистки естрадного мистецтва Наталії Попович, вокального дуету «Рідна пісня» у складі Тетяни та Сергія Раховських. Кілька моїх творів виконує народний аматорський ансамбль пісні і танцю «Лісоруб», один твір презентували Заслужений академічний Закарпатський народний хор та зразковий аматорський ансамбль народного танцю «Джерельця Карпат». Чимало пісень і композицій виконують учнівські вокальні ансамблі та хорові колективи мистецьких шкіл України.
– Дякуючи Вам за цікаву розмову, дозвольте привітати з днем народження, адже 22 травня Вам виповнюється 65 років. Бажаю, щоб і надалі Ваша біографія буяла успіхами, і щоб незмінно переслідувала її Величність – Удача.
Біографічна довідка.
Василь Васильович Попович народився 22 травня 1959 року в селищі Великий Бичків Рахівського району на Закарпатті в сім’ї робітників Великобичківського лісохімзаводу (батько був художником-оформлювачем на підприємстві).
У 1974 році закінчив Малобичківську восьмирічну школу №2 (нині – Великобичківська І-ІІ ступенів №3). Співав у шкільному хорі.
З 1978-го по 1980-й – служба в армії. З 1981 по 1985 роки навчався на музично-педагогічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника.
У 1981–1994 роках – викладач Великобичківської дитячої музичної школи, водночас за сумісництвом – учитель музики і співів у Малобичківській восьмирічці №2.
Створив і керував низкою шкільних колективів, які виборювали звання лауреатів обласних, всеукраїнських конкурсів і фестивалів художнього аматорства.
Протягом 1994–2004 років працював робітником, займався підприємницькою діяльністю в будівельній сфері у Чеській Республіці.
Після повернення до України – вчитель музики і співів у Стримбівській загальноосвітній школі на Рахівщині. Спільно з дружиною Ольгою Попович вели шкільні хори.
Від 2006 року і донині – директор Великобичківської мистецької школи.
Автор понад двадцяти книжок.
Василь Попович – член Національної ліги українських композиторів, Творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України».
Заслужений працівник культури України (2006), Відмінник освіти України (2009), заслужений діяч естрадного мистецтва України (2011), лауреат обласної премії ім. Д.Задора у галузі музичного та виконавського мистецтва (2009).
Разом із дружиною Ольгою Арсенівною, викладачем по класу скрипки у Великобичківській мистецькій школі, виховали доньку Наталію, яка продовжує справу батьків, працюючи на ниві освіти, культури й мистецтва.
З Василем Поповичем розмовляв Василь Бедзір
