17 липня 2025 року в стінах Обласного організаційно-методичного центру культури Закарпатської обласної ради відбулася знакова подія – круглий стіл, присвячений одній із найяскравіших перлин традиційної культури краю. Тема «Закарпатське різьбярство: в вимірах минулого й сучасності» зібрала за одним столом провідних майстрів, мистецтвознавців, викладачів – усіх, кому небайдужа доля цього унікального ремесла. Атмосфера була сповнена не лише взаємної поваги, а й тривоги, адже метою зустрічі було не просто констатувати досягнення, а відверто поговорити про наболіле, окреслити коло проблем, що загрожують самому існуванню різьбярської традиції, та спільно запропонувати шляхи її порятунку.
Зустріч, яку модерував завідувач інформаційно-редакційного сектору Василь Бедзір, розпочала вступним словом в. о. директора Центру культури Ганна Дрогальчук. Наголосила на важливості подібних фахових дискусій, адже саме вони дозволяють побачити реальний стан речей, об’єднати зусилля для вирішення нагальних питань, поки ще не стало запізно.
ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ТА ВТРАЧЕНІ ОРІЄНТИРИ
Першим до розмови долучився доктор мистецтвознавства, професор, академік, Михайло Белень, який зробив глибокий екскурс в історію зародження професійної різьби на Закарпатті у 20-30 роках ХХ століття. Його доповідь була зосереджена на феномені “Державної учнівської майстерні різьбярів”, що діяла у 1921–1939 роках у Ясінях. Це був не просто навчальний заклад, а потужний мистецький осередок європейського рівня, справжній культурний феномен.
Його відкрили у 1921 році в Ясінях з метою розвитку народних промислів відповідно до місцевих традицій художнього ремесла за сприяння шкільного керівництва Підкарпатської Руси (очолював місцевий інспектор краю Йозеф Пешек та його радник професор Франтішек Шпала) на базі пошкоджених Першою світовою війною будівель військового госпіталю (пізніше сільська лікарня). Тут здійснювали підготовку майстрів деревообробних та інших спеціальностей.
Пан Белень детально розповів, що школа мала чіткий художньо-дизайнерський напрямок. Завдяки залученню видатних чеських педагогів, таких як директор Вацлав Пулік, скульптор Густав Голошовський та художник Отто Єлень, учні не лише опановували техніку, а й вивчали фахові дисципліни за передовими підручниками, знайомилися з новими досягненнями світового дизайну, відвідували виставки у Празі та Брно. Вироби та меблі, створені в Ясінях, користувалися величезним попитом по всій Європі – в Угорщині, Чехії, Румунії та Австрії. Цей заклад дав путівку в життя таким видатним постатям, як лауреат Шевченківської премії Василь Свида та організатор художньої освіти Іван Гарапко.
Трагічним фіналом цієї історії стало знищення школи у 1939 році. За спогадами очевидців, угорські солдати по-варварськи зруйнували майно закладу, а унікальні гіпсові та дерев’яні моделі були спалені. Проблема, що випливає з цієї історичної довідки, є надзвичайно гострою: втрата високих освітніх стандартів та системного, фінансованого державою підходу. Ясінянська школа є докором сучасній системі, яка, як покаже подальша дискусія, не може похвалитися ані таким рівнем організації, ані таким фінансуванням.
Після того, як Ясінянська різьбярська школа перестала існувати, про неї нагадують лише документальні свідчення та спогади колишніх учнів.
СУЧАСНА ОСВІТА: ЕНТУЗІАЗМ ПРОТИ СИСТЕМИ
Логічним продовженням теми освіти стали виступи викладачів, які працюють з молоддю сьогодні. Художник-різьбяр, член Національної спілки художників України і засновник приватної школи «KINCH-art» Віталій Кінч поділився власним досвідом. Він походить з династії різьбярів – його батько закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, і саме він прищепив синові любов до ремесла, хоча той спершу захоплювався музикою. Пан Віталій зазначив, що у дітей «горять очі», вони сповнені креативних ідей, і їх потрібно лише спрямувати. Проте тут виникає перша перепона: відсутність гуртків різьби у державних школах мистецтв. Пану Віталію довелося відкрити власну приватну школу (де заняття коштує 250 гривень), щоб дати можливість навчатися всім охочим, а не лише учням елітного ліцею, де він також викладає. Він з радістю відзначив, що батьки задоволені, адже діти менше часу проводять у гаджетах.
Найбільш гостро та системно проблеми фахової освіти окреслив завідувач циклу художньої обробки дерева Ужгородського фахового коледжу мистецтв ім. А. Ерделі Андрій Чоподайло. Його виступ став криком душі, що оголив, так би мовити, кризовий стан справ у підготовці фахівців із різьбярства в профільному мистецькому закладі. Він підкреслив, що держава не зацікавлена у таких затратних спеціальностях і згадує про майстрів, лише коли потрібно замовити сувеніри.
Основні проблеми, за словами пана Андрія, це:
- Критична нестача матеріально-технічної бази. Обладнання в майстернях «старше за нього самого» і ремонтується силами викладачів за власні кошти, оскільки державне фінансування відсутнє, а бюрократичні процедури унеможливлюють офіційні закупівлі чи ремонт.
- Висока вартість матеріалів й інструментів. Студенти змушені самостійно купувати деревину (куб липи коштує близько 400 доларів) та інструменти (одна стамеска – від 1000 гривень). Це робить професію фінансово недоступною для багатьох.
- Катастрофічне падіння набору. На перший курс вступив лише один студент. Це прямий наслідок попередніх проблем та загального падіння престижу робітничих професій.
Цю думку підтримала й викладачка коледжу, членкиня Національної спілки художників України Андрея Павук. Вона зазначила, що молодь масово обирає спеціальність «дизайн», оскільки вона не потребує значних матеріальних вкладень і не вимагає кропіткої ручної праці. Студенти-дизайнери часто не розуміють, навіщо їм вивчати скульптуру, питаючи: «А для чого нам скульптура?». Це свідчить про глибокий розрив із матеріальною культурою та розумінням форми.
НАРОДНЕ І ПРОФЕСІЙНЕ: У ПОШУКАХ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЯКОСТІ
Відомий скульптор, член Національної спілки художників України Василь Олашин у своєму виступі торкнувся фундаментальних питань різниці між народним та професійним мистецтвом. Він згадав, як його мати, вишиваючи, створювала унікальні орнаменти, щоб не повторювати сусідські – це був його перший урок справжньої творчості.
Водночас пан Василь вказав на кілька серйозних проблем сучасності:
- Негативний вплив масової культури. «Мистецтво – це свобода. А свобода – це стан розуму. Якщо розуму немає, то й свободи немає», – зазначив він, критикуючи низькопробний контент, що видається за «творчість».
- Падіння суспільного попиту. Раніше твори мистецтва були бажаним подарунком, існувала культура споживання мистецтва. Зараз її замінили грошові подарунки, що позбавляє митців ринку збуту.
- Втрата цілісності твору. Митець повинен створювати річ, думаючи про її призначення. «Якщо він зробив річ, вона має знайти своє місце… А як просто так, щоб лише показати, – то воно мертве», – наголосив пан Олашин.
Митець із обуренням говорив про різьбярські роботи, де «тріска стирчить, щось зафарбоване, напівбрудне». На його думку, це неповага до себе і до споживача, адже народне мистецтво вимагає найвищого рівня виконання.
ВИКЛИКИ РИНКУ: МІЖ ТВОРЧІСТЮ ТА ВИЖИВАННЯМ
Про те, як виживати різьбяру в сучасних умовах, розповіли практики. Різьбяр, член Національної спілки художників України та завідувач клубу з Берегівщини Анатолій Сакалош розповів про власний шлях. Згадав, як у молодості доводилося шукати інструменти на барахолках, а справжнього досвіду набув, працюючи 10 років реставратором у Чехії. Там відновлював 300-річний балкон під пильним наглядом комісії з Праги, демонструючи найвищий клас майстерності.
«Празький» досвід, за словами пана Анатолія, різко контрастує з реаліями на батьківщині. Головною загрозою для сучасних майстрів він вважає поширення верстатів з ЧПУ. Ці машини швидко і дешево копіюють рельєфи, створюючи «мертву», бездушну різьбу. Вони демпінгують ціни, позбавляючи роботи справжніх майстрів. «Різьбяр залишається без замовлення», – констатував він.
Його думку продовжив різьбяр, приватний підприємець із села Дравці на Ужгоролдщині Юрій Максимович. Його розповідь – це яскрава ілюстрація викликів останніх десятиліть. Він згадав, як після розпаду СРСР занепала сувенірна галузь, яка продукувала низькоякісний ширвжиток («залили лаком, щоб блистіло»), дискредитуючи ремесло. Щоб вижити, він знайшов власні ніші: сакральне мистецтво, мисливська тематика, декор для ресторанів. Саме сакральне мистецтво, на його думку, залишається однією з небагатьох сфер, де зберігається стабільний попит на високоякісну ручну роботу. Нещодавній випадок, коли бійці привезли з розбомбленого села на Донеччині старовинну ікону і замовили для неї кіот, є яскравим свідченням того, що духовні цінності та справжнє мистецтво залишаються затребуваними навіть у найтемніші часи.
ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ТА ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА: ДЕ ШУКАТИ ВИХІД?
Провідний методист Центру культури Костянтин Ковган наголосив на важливості популяризації різьбярства. Він переконаний, що поціновувачі мистецтва є, і навів приклади з власних виставок по всій Україні, де люди виявляли щирий інтерес до ремесла. Він запропонував запозичити досвід Нідерландів, де родини влаштовують публічні виставки своїх приватних колекцій, тим самим виховуючи культуру колекціонування.
Проте всі учасники зійшлися на думці, що ентузіазму окремих людей недостатньо. Голова обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужена майстриня народної творчості України Людмила Губаль підкреслила, що проблема є системною і потребує вирішення на державному рівні. «Мистецтво – це еліта нації. Залишати його напризволяще – означає зрікатися власної ідентичності», – заявила вона.
Пані Людмила порівняла ситуацію з Угорщиною, де держава бере під опіку народних майстрів. Вона також зазначила, що схожі проблеми занепаду спостерігаються і в ткацтві, і у вишивці, і в гончарстві.
ДИСКУСІЯ ДОЗВОЛИЛА ВИОКРЕМИТИ КІЛЬКА КЛЮЧОВИХ ПРОБЛЕМ
Учасники круглого столу назвали низку ключових проблем, що стоять на заваді розвитку різьбярства. Серед них:
- Критичний занепад системи державної професійної освіти.
- Відсутність державної політики та фінансової підтримки народних художніх промислів.
- Загроза з боку масової культури та сучасних технологій (ЧПУ-верстатів).
- Падіння суспільного попиту та знецінення ручної праці.
- Розрив між поколіннями майстрів та проблема передачі знань.
- Недостатня популяризація та промоція традиційного мистецтва.
ПОТРІБНІ УЗГОДЖЕНІ ЗУСИЛЛЯ З УСІХ БОКІВ
Підсумовуючи розмову, доцент Закарпатської академії мистецтв Роман Пилип подякував учасникам за відвертість і наголосив на необхідності осмислити та узагальнити всі озвучені думки, можливо, у формі спільної статті чи звернення.
У своєму фінальному слові керівниця Обласного організаційно-методичного центру культури Ганна Дрогальчук запевнила, що заклад і надалі опікуватиметься цими питаннями. Підкреслила, що круглий стіл – це лише початок великої роботи. Потрібно напрацьовувати конкретні пропозиції, створювати спільні медіа-ресурси, організовувати пленери, звертатися до органів влади та шукати меценатів. Адже, як показала дискусія, чекати, доки проблеми вирішаться «згори», марно. Порятунок закарпатського різьбярства – у руках самої громади: майстрів, освітян, культурних менеджерів та всіх небайдужих, хто розуміє, що втрата цього ремесла була б непоправною втратою для культури Закарпаття й України. І, щоб цього не сталося, потрібні спільні цілеспрямовані зусилля з усіх боків.
Василь Бедзір,
завідувач інформаційно-редакційного сектору КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради
