Блог

До 65-річчя від дня народження Миколи Мовнара. Хореографічне мистецтво для Миколи Мовнара – це  його повсякденне життя, його найбільше захоплення. У ньому він такий, який є – серйозний, відповідальний, надзвичайно вимогливий до себе та інших людей і водночас легкий до роботи, у якій вбачає своє особливе покликання. Свій хист до мистецтва вважає Божим повелінням, яке дано для того, щоб дарувати людям красу, щоб душа ставала чистішою, а серце не охолоджувалось. Він належить до тих особистостей, які спрямовують свої знання та енергію в русло нарощення духовного потенціалу рідного народу.

Любов до танцю прокинулася в Миколи рано. Природа наділила його тонкою спостережливістю і дивовижною пам’яттю. Він і сьогодні може показати ті рухи, які доводилося виконувати ще малим хлопчиком. Уже в четвертому класі виступав за восьмирічну школу свого рідного села Великий Бичків, що на Рахівщині, де й народився 28 лютого 1957 року в сім’ї робітників. Це той особливий куточок благословенної української землі, де з глибин віків шириться розвиток та взаємозбагачення культур різних етносів.

Дитинство і юність минали в оточенні гір, полів, лісів, садів, багатої і щедрої природи. Прадавній стрій народного життя, краса і поетичність народних звичаїв, неповторний колорит обрядів, розмаїття пісень – усе це сповнювало творчу душу молодого Миколи незбагненною любов’ю до навколишнього середовища.

Шкільним танцювальним гуртком, який відвідував Микола,  керував заслужений працівник культури України, балетмейстер народного самодіяльного ансамблю пісні і танцю «Лісоруб» Йосип Волощук. Це він запримітив білоголового енергійного хлопця і 1967 року запросив до підготовчої групи ансамблю. Тут його учень інтуїтивно схоплював основний характер танцю, пізнавав ази хореографії, а разом із тим першоджерела народних танців рідного краю та України.

Після закінчення восьмирічної школи у Миколи був один вибір – Хустське культосвітнє училище. Якщо в народному самодіяльному ансамблі пісні і танцю «Лісоруб» хлопець пізнавав тільки ази хореографії, то в училищі – основи народного і класичного танцю. Зокрема, допоміг йому в цьому викладач класичного танцю, досвідчений педагог Михайло Гавриляк. Він же вів на курсі композицію танцю, тобто формував його як балетмейстера.

В училищі Микола дедалі більше зростав і мужнів, опановуючи секрети хореографічного мистецтва. І фортуна до нього усміхнулася. Після третього курсу під час навчальної практики народна артистка України, балетмейстер Державного заслуженого Закарпатського народного хору Клари Балог благословила його на професійну хореографічну діяльність. Це був 1974 рік.

Після закінчення Хустського культосвітнього училища (1975) хлопцеві запропонували навчатися в інституті культури, але він обрав сцену. А це означає виснажливі репетиції, копіткий процес самовдосконалення та виступи на концертах. З кожною репетицією, з кожним концертом наполегливий новачок набирався майстерності й потроху піднімався щаблями  народного мистецтва, яке по-справжньому назавжди припало йому до серця. Разом із Державним заслуженим Закарпатським народним хором їздив до Києва, виступав у Палаці культури «Україна», де зведені репетиції проводив відомий хореограф Павло Вірський. Тут же брав  участь у концертах для делегатів ХХV з’їзду КПУ, а також ХХV з’їзду КПРС у  Кремлівському палаці з’їздів (лютий–березень 1976 року).

Разом з іншими танцюристами М. Мовнар любив виконувати різноманітні за жанрами, темами, стилістичними особливостями закарпатські народні танці: «Вівчарі на полонині», «Бойківські забави», «Ліщановий», «Кумлузький чардаш» та інші, в яких відображено працю, героїзм, побут, звичаї, обряди, дозвілля, почуття, настрої та думки нашого народу.

Рік у Державному заслуженому Закарпатському народному хорі – і Миколу призвали до військової служби. Він був у відчаї. Невже припиниться творчий політ? Але його направляють на службу в ансамбль пісні і танцю Закавказького військового округу. Цей ансамбль вразив Миколу розмаїттям мистецького життя, бо мав у своєму обслуговуванні різноманітні за традиціями і фольклором регіони. Закавказький край дивним чином схожий на наш Закарпатський, може й тому прижився в серці молодого гуцула. Гірське багатоголосся грузинів та їхні запальні, емоційні й войовничі танці начисто змінили душу юного Миколи. Він безмежно напивався цим живильним джерелом незнайомої до недавніх пір хореографії. За це його, енергійного хлопця з темпераментом грузина, дуже любили. Тоді балетмейстер-репетитор ансамблю – заслужений артист Росії Віктор Єскін –  муштрував солдата Мовнара не на плацу, а в балетному класі, ганяв до сьомого поту, відшліфовуючи  техніку грузинських, вірменських та азербайджанських танців, навчав передавати характер у виконанні певних традиційних рухів. І Микола старався, він вивчив і танці, і рухи, і жести, і міміку, і вигуки, і темпи, і частково мову, і навіть пісню про Тбілісі грузинською мовою. У цьому шаленому вихорі грузинських танців швидко пролетіли два роки служби (1976–1978) і Микола, з чемоданчиком у руках, повертається додому. Але не до рідної домівки у Великий Бичків, а в обласну філармонію в балетну групу хору, де на нього давно чекали. А через декілька днів колектив уже виїжджав на фольклорний фестиваль до словацького міста Кошице.

У цікавих поїздках, гастролях та окремих відповідальних виступах промайнули чотири роки. Чотири роки – досить вагомий період для артиста балету. Йому завжди потрібно поспішати, а значить не зупинятися ні на мить. Оця нестримність у мистецтві привела його на відбірковий конкурс музикантів, вокалістів і артистів балету для військових ансамблів пісні і танцю колишньої Німецької Демократичної Республіки. Фортуна знову усміхнулася: у квітні 1982 року отримав запрошення на роботу в центральний ансамбль пісні і танцю Групи Радянських Військ у Німеччині. Пропрацював там майже сім років (1982–1988). Давали концерти не тільки для військових Радянської Армії, але й жителів Німеччини, брали участь у відповідальних концертах під час чергових з’їздів Соціалістичної єдиної партії Німеччини, великому шоу-концерті країн Варшавського договору та інших, де генеральний секретар партії Еріх Хонекер особисто дякував артистам, кожному потиснувши руку.

Набравшись ще більшого професійного досвіду, повернувся додому.  Але, на жаль, у рідному Закарпатському народному хорі не виявилося вільного місця і змушений був піти працювати в Закарпатське об’єднання музичних ансамблів міста Ужгород (1988–1992). Доводилося давати концерти в ресторанах обласного центру для туристів краю. Здебільшого виконували  сучасні танці та композиції. Так вимагали час і молодь.

Коли звільнилося місце в Державному заслуженому Закарпатському народному хорі, з вересня 1992 року Микола знову повертається до танцювальної групу хору. Враховуючи його значний фаховий досвід та організаторський хист, Клара Балог та художній керівник і головний диригент хору,  заслужений працівник культури України Петро Сокач запропонували допомагати їм у роботі з колективом, бути першим помічником-педагогом, репетитором-балетмейстером. А це значить – більше відповідальності за діло, яке робиш, і за людей, з якими займаєшся. Клара Балог із задоволенням стверджувала, що у Миколи Васильовича є чому навчитися. Він проводить репетиції на високому професійному рівні. Йому  притаманне відчуття довершеної художньої форми танцю. Він знає і чудово розуміє його природу й духовну силу. Петрові Сокачу теж подобався цей активний і працелюбний керівник свого підрозділу. Взаєморозуміння і підтримка допомагали зміцнити колектив, запровадити належну дисципліну і шанобливе ставлення до народного танцю. Ті, з ким він займався та спілкувався, бачили його за працею, запалювалися його відданістю обраному фаху й одержимістю.

У складі танцювальної групи Державного заслуженого Закарпатського народного хору Микола Мовнар побував в усіх республіках колишнього Радянського Союзу, у французьких містах Шіато-Арно, Перуї, провінції Прованс, у німецькому місті Дармштадт, у Сербії, Словаччині, Хорватії, Польщі, Румунії, Угорщині, Португалії. А з 7 серпня 1994 року разом з оркестром хору взяв участь у щорічному всесвітньому фестивалі у місті Одоорн, що в Голландії. З великим успіхом виступили і в липні 1996 року на Балатоні у місті Шіофок (Угорщина) на Міжнародному танцювальному фестивалі. А в серпні того ж року були в містах Бекешчобо на відзначенні 1100-річчя угорської державності. Танцювальна група виконувала закарпатоукраїнські, угорські народні танці.

Відтоді пройшло чимало часу. Виросло не одне покоління студентів-хореографів, випускників Ужгородського коледжу культури і мистецтв, які проходили практику в Державному заслуженому Закарпатському народному хорі під керівництвом чудового педагога Миколи Мовнара. Для нього хореографія – це найперше творчість, коли труд перетворюється у святковість і небуденність. Це не тягар обов’язків і зобов’язань, а злет і піднесеність.

У 2002 році Герой України, народний артист України Мирослав Вантух зібрав у Києві хореографів з усієї України. На тому зібранні прийняли рішення створити Національну хореографічну спілку України. Прикметно, що Микола Мовнар став її членом із перших днів заснування.

З 1988 до 2005 року працював балетмейстером народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Зорянка» Перечинського заводу «Стеатит», де обов’язки художнього керівника виконував заслужений діяч мистецтв України Петро Рак. До слова 1990 року танцювальна група побувала на фестивалі у місті Оренсо (Іспанія).

У 2006–2020 роках Микола Мовнар був балетмейстером знаменитого народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Дружба» Ужгородського районного будинку культури.

Тісна дружба пов’язує Миколу Васильовича зі зразковим аматорським хореографічним ансамблем «Наша файта» будинку культури села Сторожниця.  2018 року йому випала нагоди виступити разом із учасниками колективу в міжнародному фестивалі у місті Калабар (Нігерія).

Відчуваючи потребу в професійному зростанні, 2004 року вступив  до Київського інституту культури на хореографічний відділ  відразу на другий курс. На четвертому  курсі захистив курсову роботу на тему «Творча діяльність народної артистки України Клари Балог». Потім з великою відповідальністю і любов’ю виконав і захистив на «відмінно» у 2008 році під керівництвом відомого педагога-хореографа Володимира Каміна дипломну роботу «Вокально-хореографічна композиція «Горі селом»», назву якої вдало запропонувала народна артистка України Клара Балог. У цій постановці зібрано й  представлено танці етнічних груп, що проживають на Закарпатті, зокрема в Ужгородському, Мукачівському, Хустському та Рахівському районах. Музичний матеріал до теми допоміг підібрати та писав музику і слова відомий композитор, заслужений артист України Микола Попенко.

З 2013 по 2019 рік був викладачем Ужгородського факультету Київського національного університету культури та мистецтв і Ужгородського коледжу культури та мистецтв.

Доля подарувала йому незвичайну життєву енергію, прагнення створювати прекрасне і дарувати його іншим. У його доробку чимало талановитих постановок професійного рівня. Серед них вокально-хореографічна композиція «Солдати на відпочинку» (1998), закарпатський дівочий танець «Карічка» (2001), вокально-хореографічна композиція «Горі селом» (2008), жартівлива хореографічна картинка «Закарпатські мисливці» (2011) та ін. Милуючись танцями у постановках Миколи Васильовича, ми заряджаємося їхнім життєлюбством, настроєм і сприйняттям світу,  впевнюємося, що  народне мистецтво несе людям прекрасну мрію, спонукаючи до боротьби за життя, надаючи сили й снаги. «Я по-справжньому зворушений, –  зізнається Микола Васильович, – коли бачу, що глядачам подобається результат моєї праці. Тоді я відчуваю неймовірне піднесення та духовне оновлення».

Чимало постановок танців Миколи Мовнара успішно виконували народні аматорські ансамблі пісні і танцю області, а саме: «Зорянка» Перечинського, Дружба» Ужгородського та «Лісоруб» Рахівського районів, зразковий аматорський хореографічний ансамбль «Наша файта» будинку культури села Сторожниця та інші.

Микола Мовнар пройшов сповнену тяжкої невтомної праці школу самовдосконалення. Невпинно експериментуючи, перебуваючи в постійній праці над собою, власною душею, митець досяг значних успіхів. За високі досягнення у хореографічній справі Микола Мовнар щиро завдячує насамперед своїй милій дружині Мар’яні Іванівні, яка вже 43 роки поряд із ним і допомагає йому не тільки вдома, але й на роботі. Вона теж чимало років співала в Державному заслуженому Закарпатському народному хорі. Разом зі своїм чоловіком трудилася й за кордоном у Німеччині у тому ж мистецькому колективі. Радіють за сім’ю сина Мар’яна, тішаться онучками Єлизаветою та Маргаретою.

Досвідчений балетмейстер Микола Мовнар нині стурбований  тим, що почали забуватись традиції, вироджуються багатовікові символи краси й естетики. У незалежній Україні неприпустимо мало виконуються на радіо й по телебаченню мистецькі твори, не все робиться для популяризації народних танців.

Тому нині зусилля Миколи Васильовича як провідного методиста відділу народної творчості та аматорського мистецтва КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» ЗОР, де він працює з лютого 2019 року, спрямовані на те, щоб в аматорських хореографічних колективах підвищувати роль мистецтва у вихованні дітей та молоді, прилучати їх до надбань національної культури, сприяти всебічному розвитку особистості.

У 2020 році Центр культури започаткував онлайн-проєкт «Школа народної хореографії». За два роки оприлюднено три майстер-класи з народної хореографії, які провів Микола Мовнар. Їх можна переглянути на офіційному сайті установи. У першому представив елементи гуцульського народного танцю «Аркан», у другому – основні елементи закарпатського народного танцю «Карічка», у третьому – «Трибушанка».

Підготував до друку книгу (робоча назва «Ой піду я танцювати») із записами танців «Аркан», «Карічка», «Трибушанка», «Мокрянський», «Увиванець».

Проводить майстер-класи, обласні семінари для викладачів шкіл мистецтв та керівників аматорських колективів закладів культури клубного типу.

Микола Мовнар неодноразово входив до складу журі атестаційних комісій на присвоєння та підтвердження звання «народний» («зразковий») аматорським колективам та таких мистецьких акцій, як обласний фестиваль-конкурс народного хореографічного мистецтва ім. Йосипа Волощука; обласний відбірковий тур Всеукраїнського фестивалю творчості осіб з інвалідністю «Барви життя» тощо.

Нещодавно Микола Васильович відсвяткував славних 65 років, 45 із яких присвятив невтомному служінню хореографічному мистецтву. Тож бажаємо йому міцного здоров’я, невичерпної енергії і нових творчих здобутків!

Іван ХЛАНТА,
провідний методист КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» ЗОР,
заслужений діяч мистецтв України