Наш сьогоднішній герой Михайло РОЗМАН, якщо перейти на технічну мову – багатоверстатник. По-перше він – педагог. Бо понад тридцять років викладає предмет «мистецтво» в загальноосвітній школі, понад два десятки літ є викладачем образотворчого мистецтва в школі мистецтв. Є активним учасником заходів, які організовує КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради. Роботи вихованців Розмана беруть участь у конкурсах дитячих робіт, він є постійним слухачем семінарів, курсів із підвищення кваліфікації. А по-друге, Михайло Антонович є професійним художником, що підтверджується не лише роботами, які представляє на післяпленерних виставках під егідою ООМЦК, а й кількома дипломами про здобуття цієї професії.
МАЛЮВАННЯ ДЛЯ РОЗМАНІВ – СІМЕЙНЕ
Ми зустрілися на обійсті Михайла Розмана в Чумальові, на узвишші над селом, що має назву Забереж. Звідки можна оглянути чи не половину розлогої Тереблянської долини. Будинок за кількасот кроків від чернечої обителі – Свято-Вознесенського монастиря звів батько Антон, котрий уже вирушив у інший світ. Окремо, неподалік, живе мама Марія, якій виповнилося 87 років. Михайло – Антонів син, здолав 56-річну вікову позначку. Є середнім між трьома дітьми в сім’ї – братом, старшим за нього, і сестрою.
Схильність до малювання у Розманів – спадкова. «Батько добре малював: міг зобразити що завгодно просто з уяви. Одна з улюблених його тем – мисливська. Досі пам’ятаю, як вдало зображав мисливця з рушницею, який біжить за зайцем. Вовка чи пса намалювати – то для нього запросто, – розповідає Михайло Антонович. – Мама навіть робила малярку – і вдома, і по людях. Вона також добре шила – і для себе, і на замовлення. Здібності до малювання показував і брат Василь…»
З усього цього й не дивно, що Михайло подався в художники. Після восьмирічки навчався в Мукачівському педучилищі, до якого вступив після 8-го класу на спеціальність «учитель початкових класів». Паралельно з цим навчався в Мукачівській художній школі. Бо вже тоді, каже, «над усе любив малювати». Не зважав на те, що займатися в цій школі доводилося разом із малими дітьми.
Поряд із іншими предметами в училищі викладали й образотворче мистецтво: недарма його роками очолював заслужений вчитель України, член Спілки художників України Василь Бурч. …Протягом чотирьох років навчання в педучилищі встиг закінчити й Мукачівську художню школу.
У АРМІЇ – ПЛАКАТИ, СТЕНДИ, ВИВІСКИ…
З педучилища – до армії. Втім, і там далеко від творчості не відійшов: був зарахований до студії образотворчого мистецтва Прикарпатського військового округу. «Наша дивізія, в назві якої було й слово «залізна», розташовувалася в Бердичеві; до неї зі Львова були відряджені художники для навчання здібних новобранців. «До 17 годин – бойова підготовка, а потім переходили в ленінську кімнату, де професіонали з нами займалися живописом, рисунком… Були дуже вимогливими. Поки голову не намалював правильно, доти й спати не відпускали», – пригадує мій співрозмовник.
Протягом чотирьох місяців навчання Михайло вивчав шрифти та вдосконалювався в текстовій графіці, після чого оформлював стенди, малював плакати, вивіски тощо… Відтак у армії не лише здобув спеціальність «танкіст», ставши командиром танку Т-72, а й вдосконалився в образотворчому мистецтві.
Одне з полотен Розмана має назву «Дервіш». Цікавлюся, звідки така назва; може, доводилося бувати в Середній Азії… «Ця робота народилася з моїх спогадів про армійське життя. У танкісти брали хлопців невисокого зросту, в основному з Середньої Азії, – зауважує Розман. – Як у командира танку, у мене в команді весь час вони були. Поряд зі мною служили узбеки, киргизи, казахи, туркмени, таджики, грузини, каракалпаки, дагестанці, чеченці. Я за півтора року добре їх вивчив, з декотрими й тепер спілкуюся в соцмережах».
ВИЩА ХУДОЖНЬО-ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА – ЩЕ ОДИН КРОК УПЕРЕД
Демобілізувавшись, уже протоптаною стежиною пішов далі: вступив на навчання до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, на художньо-графічний факультет. Під час вступу до вишу в Івано-Франківську складав кілька іспитів: з математики (усно й письмово), із креслення, три екзамени з фаху (живопис, рисунок, композиція), а також диктант.
Чому з математики? Бо, щоб правильно зобразити предмет, пейзаж, треба знати закони природи, думати й знати: як лягає світло, чому так тінь падає. (Світло-тінь, півтінь, градація світла на округлому предметі, що таке рефлекс, відбиття світла. Якщо ти спотвориш перспективу, то твоя робота буде смішною й неправильною.
Спочатку навчався з відривом від виробництва, а вже як почав працювати – заочно. Викладачами у виші були професори, заслужений діяч мистецтв України Богдан Бойчук і заслужений художник України Михайло Фіголь. Другий з них був керівником дипломної роботи Михайла по завершенні його навчання.
ВЧИТЕЛЬ У ЗВИЧАЙНІЙ, ВИКЛАДАЧ У ШКОЛІ МИСТЕЦТВ
З 1989 по 2001 рік Михайло Розман – учитель загальноосвітньої школи у селі Драгово Хустського району, що поряд із рідним селом Чумальово Тячівського. З 2001-го почав учителювати в школі вже вдома. А від 2009-го, прийнявши запрошення директорки Марини Тиберіївни Магдинець, він – викладач образотворчого мистецтва Драгівської школи мистецтв. Тож виходить, що до обіду він – у ліцеї, а після – у мистецькій. До слова, в нинішньому навчальному році перелік навчальних закладів, до яких долучений художник-педагог, поповнився ще одним – ліцеєм у селі Теребля.
І всюди він устигає на власному легковику. Щоправда, на пальне йде значна частина зарплати. А ще через ями на дорозі, яка з’єднує Чумальово з сусіднім Драговом, часто виходить із ладу ходова частина автомашини. Це – ненастанні ремонти й витрати…
МІСІЯ – НАВЧИТИ ДІТЕЙ БАЧИТИ ПРЕКРАСНЕ, ЗАЦІКАВЛЮВАТИ
Предмет «мистецтво» в загальноосвітніх школах нерідко вважають другорядним, до викладання підходять невимогливо. Але є, за словами Михайла Розмана, й приклади протилежного характеру. «Мене запросила директорка Тереблянського ліцею Антоніна Вікторівна Юхимчук викладати образотворче мистецтво, – розповідає співрозмовник. – І сама вона гарно малює, але вважає, що навчати дітей образотворчому мистецтву повинен учитель, який має професійну підготовку, знає методику викладання. Його учні повинні вміти працювати з аквареллю, правильно будувати композицію, знати закономірності світло-тіні, рисунок тощо».
…Загальноосвітня школа не має на уроках мистецтва готувати учнів до вступу в мистецькі навчальні заклади. Можливо, в когось із них прокинеться талант, і він стане художником, але вчитель зобов’язаний не до цього. Викладаючи малювання, педагог повинен, насамперед, навчити дітей бачити й цінувати прекрасне. В цьому полягає його завдання і, якщо хочете, місія в школі.
НЕ БОЯТИСЯ ЕКСПЕРИМЕНТУВАТИ
Цікавими видалися роздуми педагога і воднораз митця Михайла Розмана про те, за яких умов може сформуватися художник. «Багато хто з молодих бояться, що вони щось не так зроблять. Не треба боятися експериментувати, а ще – треба дивитися, як інші роблять, – розмірковує. – Треба пробувати, показувати себе, рухатися вперед. Кожна людина може малювати. Не важливо, як ти намалюєш – то вже буде твір, то вже буде твоє… Треба себе пробувати, і то вже буде початком. Далі все залежить лише від тебе».
Зачепили й тему про роль, яку відіграє художник, мистецтво загалом у сучасному світі. «Всі ми знаємо, що трактор, автомобіль, телевізор, радіо, телефон конструюють інженери, будинок споруджують будівельники, але… Щоб усі ці речі виглядали гарно, до них обов’язково має докласти рук художник. Хай його називають дизайнером, але суті це не змінює. Саме художник надає естетичного вигляду всім речам, якими користуємося в щоденному житті. Можна будь-що створити і воно буде міцним, буде працювати, але щоб це радувало око, виглядало привабливо, без художнього оформлення не обійтися. Ось як я це можна пояснити простими словами».
МАЛЮЄШ БІЛЬШЕ – ВИХОДИТЬ КРАЩЕ
Історія того, як малювання для Михайла Антоновича то опинялося в центрі його життя, то дещо збоку, нагадувало, за його ж словами, музичний жанр рондо. Бо він то кидав творити, то знову повертався до малювання.
«У мистецтві так, як у спорті, багато залежить від системності, постійності. Це – важлива передумова. Тож у моєму розумінні: коли більше малюєш, то більшого й досягаєш», – продовжує співрозмовник». Тому останніми роками малюванню присвячує якнайбільше часу. Звичайно, залишаючи його й для сім’ї та дому, в якому господарюють разом із дружиною Мар’яною.
«Одночасно з тим, як вдосконалюєшся, ти бачиш і свої помилки, – продовжує ділитися думками Михайло Розман. – Буває, що надходять сумніви, коли хочеться кинути справу. Але, як і в спорті, до тебе приходить нове дихання і сили. Тому продовжуєш справу, ніби нічого такого й не було».
«Дуже багато дає відвідування виставок. Куди б не потрапляв, йду в картинні галереї, салони, щоб подивитися, чим живуть професійні художники. Бути в курсі подій допомагає інтернет, адже колеги діляться всім, чим живуть, у соцмережах».
На все життя щирим другом, з яким ділиться всім, що наболіло, для Михайла Розмана залишився його університетський однокурсник, який потім тривалий час очолював Мукачівську художню школу ім. М. Мункачі, Сергій Кіреєв.
Цьогоріч Михайло Розман вдруге взяв участь у весняному пленері, який щороку влаштовує Обласний організаційно-методичний центр культури. Згодом за підсумками пленеру побував і на виставці, яку влаштував Центр у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. На відкритті виставки поділився і своїми думками. «Пленери ООМЦК дуже допомагають нам, професійним художникам і педагогам мистецьких шкіл: можемо краще пізнати один одного, зав’язувати і підтримувати творчі контакти, – розмірковує Михайло Антонович. – Тому я тісно співпрацюю з Центром культури».
ЧУМАЛЬОВО СТАЄ СЕЛОМ ХУДОЖНИКІВ
У Чумальові, що на межі Тячівського й Хустського районів (населений пункт належить до першого з них) Михайло Розман – не перший з професією художника. Тут народився і виріс кількома роками старший від Михайла заслужений художник України Антон Ковач. «Торік Антон Михайлович побував у мене на семінарі, бо був куратором Драгівської школи мистецтв. Подарував мені книгу зі своїми репродукціями», – показує дарунок Розман.
На запитання, чи є в нього кумири або ж митці, яких хочеться наслідувати, Михайло Розман відповідав: «Є художники, роботи яких мені особливо подобаються. З закарпатської художньої школи – Йосип Бокшай, Золтан Шолтес, Антон Кашшай, Василь Бурч, Гаврило Глюк, Ернест Контратович. Серед сучасних художників це – Олександр Шандор у Виноградові, на Львівщині – Павло Дідич, Роман Савчак, яких добре знає.
У найближчих планах самого Михайла – підготовка персональної виставки творів. Розпочне, за його словами, з рідного райцентру – міста Тячів, а продовжить обласним – Ужгородом. Голова Буштинської територіальної громади Руслан Янчій пообіцяв підтримати художника, адже влаштування виставки – це ще й значні матеріальні витрати.
21 РАЗ – ПІДТЯГУВАННЯ З ПЕРЕКИДОМ НА ТУРНИКУ
Життя на селі – це ще й низка обов’язків з догляду за хатою й городом, утримування домашнього господарства. Попри все це, у художника ніколи не щезало бажання підтримувати спортивну форму. В армії колись мав перше місце з підтягування на турнику. «Чисто» підтягувався 36 разів! І по сьогодні з турником не розпрощався: його незмінна гімнастична вправа – підтягування з перекидом.
Почувши від Михайла Антоновича, що він тричі на тиждень кожного разу підтягується по 20 разів із перекидом, я засумнівався. Проте це тривало недовго: мій співрозмовнк узявся одразу ж розвіяти сумніви. Разом із ним та дружиною Мар’яною ми вийшли на подвір’я, де педагог-художник після короткої розминки взявся за вправи. Раз за разом він підтягувався й перекидав свій тулуб через турник, роблячи прокрут на 360 градусів, аж поки не дійшов числа 21. Під оплески він зістрибнув зі снаряда, а мені подумалося: так би всім тим молодим, котрі захоплюються нічними клубами.
Життя педагога, викладача мистецтва на селі – то постійний іспит і на професійність, і на витривалість. Життя тут вимагає бути відкритим до людей, відгукуватися на їхні болі й турботи. Інакше станеш «чужим серед своїх», а це – останнє, що може бути. Тому Михайло Розман і поєднує в собі всі ті якості, які роблять його життя насиченим, а творчість – цікавою та сповненою живих відчуттів, вражень, які весь час, нові й нові, спливають у карпатській глибинці.
Василь Бедзір,
завідувач інформаційно-редакційного сектору КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» Закарпатської обласної ради
