Якщо відверто, то «Культурологічні джерела» я полюбив завдяки батькові Володимирові Фединишинцю, Царство йому Небесне. За останні п’ять-шість років він не втрачав можливості фігурувати в часописі зі своїми статтями, есе, оповіданнями, віршами. Правда, через хворобу публікації готував я. Друк завжди живив письменника, додавав душевного драйву, вселяв надію на майбутнє. Тим паче дух «Культурологічних джерел» цілком віддзеркалював батькову сутність – безмежну любов до літератури, фольклору, народних традицій, вірувань, багатостраждальної і багатогранної історії отчої землі.
Повірте, Фединишинець цим дихав постійно, все життя. У буквальному розумінні слова. А вірно й альтруїстично допомагала йому так дихати чи не на повні груди дружина Ілона, котра чверть століття пропрацювала в Закарпатському будинку народної творчості, чи то пак уже Обласному організаційно-методичному центрі культури. І якийсь глибокий символізм у тому, що коли мої батьки ступили у вічність, то першою публікацією у віснику стали уривки зі щоденника верховинця, його загального зошита № 437, який вже під диктовку вела мама. Тобто це матеріал, до якого причетна вся родина.
Прикметно, що в «Культурологічних джерелах» перед моєю щоденниковою публікацією подобенково всміхається Василь Кузан з інтерв’ю для Василя Шкірі – «Письменники будують фортеці духу, які не зможе взяти жодна ворожа сила». Файний заголовок, файна розмова! Плюс мені приємно усвідомлювати, що Володимир Фединишинець і Василь Кузан рисуються в двох однакових рубриках – «Думки вголос» і що дивовижна американка Зоряна Гарко народилася того ж дня, коли й автор чудових «Дьондят», – 25 лютого. Ще один приємнющий нюанс: опісля репинського бойка Володимира Фединишинця йде цікавезна стаття ляховецького бойка, його цімбора Михайла Беленя «Символізм бойківської писанки».
У часи тотального інтернету друковані публікації гейби капітально знецінилися, відступили на другий план, але це саме той випадок, коли й моє серце радіє. Відразу акцентувати б, що часопис іде в ногу зі шаленим часом. Нині електронна версія «Культурологічних джерел» з усіх точок зору – стовідсоткова необхідність. Висловлюся образно: тираж 300 примірників – це що земля, натомість інтернетний наклад – це що небо. З будь-якого куточка нашої Землі людина, котра так чи інакше закорінена в Срібну Землю, може торкнутися висоти «Культурологічних джерел», напитися їхньої інтелектуальної води.
Аксіома, що будь-які процеси – культурні, літературні, економічні – часто-густо ґрунтуються на особистих зв’язках. Ми з завідувачем інформаційно-редакційного сектору ООМЦК Мариною Офіцинською добре знайомі зі студентських філфаківських 90-х років – і ось Бог вирішив, аби це віднедавна трансформувалося в таке творче джерело. І не можу оминути важливого факту: у 2018 році я звернувся до директора Ганни Дрогальчук з пропозицією, щоб ООМЦК висунув мене й видавця Олександру Гаркушу на міську премію ім. Петра Скунця за альбом «Шаржі Адальберта Ерделі». І ми її отримали.
А інакше стильний і сильний, високопрофесійний і високоякісний щоквартальний вісник «Культурологічні джерела» – це ніби милий духовний острівець серед меркантильного моря буднів. Дай Боже йому, мовити б, джерелити наші святі й грішні душі ще довго-довго…
Переглянути другий випуск щоквартальника «Культурологічні джерела» за 2019 рік можна за цим посиланням.
Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ,
член Національної спілки журналістів України,
лауреат міської премії ім. Петра Скунця
