До старовинних видів українського народного мистецтва належить різьбярство, яке широко застосовувалось в архітектурі чи в побуті. Про це свідчать монументальні різьблені сволоки, помережані виразним геометричним орнаментом деталі архітектурних споруд тощо. Творчість підносить людину над буднями, надихає на добро, допомагає збороти всі бурі житейського моря. На щастя, закарпатці змогли пронести і зберегти свою особливість, свою національну гордість і гідність, культуру і мову, традиції і звичаї. Народна різьба по дереву супроводжує горянина протягом усього його життя, починаючи з різьбленої колиски, сволока, стола та скрині, ліжка та прилавків. У такій атмосфері зростав і Михайло Васильович Росада.
Народився 1 травня 1949 року в селі Колочава Міжгірського району в селянській сім’ї. З самого дитинства мріяв стати художником, однак не було для цього сприятливих умов та ще й учитель образотворчого мистецтва твердив, що «малювання – то не професія».
Однак саме родина, односельчани, пісні та вірування, звичаї та обряди живили й повік живитимуть і думки, і почуття Михайла Росади – власне, саме там взялася ота земна сила й несхитність його як творчої особистості й громадянина. З великою вдячністю він згадує чисту народнопоетичну криницю свого дитинства, напившись з якої, він знайшов у житті ясні й надихаючі орієнтири, без яких як митець залишився би безкрилим. Тут він найбільшу перевагу віддає коломийкам, які належать до його улюблених пісень. Ще хлопчиком залюбки слухав їх. З ними зростав, вони постійно супроводжують його. Так що це – давня його любов. У коломийках втілено ментальність горян з притаманним панівним ліризмом, який знайшов притулок і в його різьбі по дереву.
Михайло Росада мріяв учитися. І в 1969 році вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва за спеціальністю «художня обробка дерева». Тут його високоосвіченими вчителями були народний художник СРСР Василь Свида, а також Іван Гарапко, Вільгельм Берец, Олександр Петкі та ін. Саме від них і проростають ті перші пагінці любові до різьблення, творчості в цілому. Вони зачаровували його своєю майстерністю, смислом утверджуваного життя. Дали йому крильця для злету в широкий світ мистецтва.
У 1971 році в селах Синевир та Колочава брав участь у пленері й мав нагоду познайомитися з такими відомими київськими художниками, як народні художники УРСР, баталісти Віктор Шаталін та Олексій Артамонов. Вони з нього написали портрет у військовій формі до картини на воєнну тему.
Після закінчення училища Михайло працював у селі Приборжавське Іршавського району художником у сувенірному цеху, який був організований Іваном та Василем Ісаками. Крім цього, брав участь у виставках, які проходили в Іршаві та Ужгороді.
З 1978 по 1981 рік на Мукачівській фабриці художніх виробів займав посаду головного художника. Виготовляв зразки сувенірів для фабрики, здійснював художню обробку дерева й одночасно займався живописом. Брав участь у пленерах з такими народними художниками України, як Іван Шутєв, Іван Бровді, Золтан Мичка та ін. Михайло Росада написав чимало картин, які експонувалися на обласних та районних виставках. У 1984 році його робота «Дарвайка» була відібрана на міжнародну молодіжну виставку,б яка відбулася у місті Прага.
У 1976–1978 рр. Михайло Росада разом з іконописцем Іваном Андрішком розписали храм святого Петра і Павла у селі Білки Іршавського району. Дебют відбувся успішно, освячення ікон здійснено урочисто. Про Михайла Росаду заговорили як про молодого талановитого, вдумливого та серйозного митця, який має певні успіхи в іконописанні. Особисто він любить ті написані ним ікони, де подано образ Діви Марії. Він наголошує, що символіка образу Богородиці розкриває високе духовне начало, внутрішню силу, вміння гідно переносити всі випробування і страждання, а також найвищий прояв гуманізму і самопожертви. А тому Святість, висока духовно-гуманістична семантика образу Богородиці вимагає від художників відповідної піднесеності, пафосності, урочистості.
У 1978 році у Москві його робота «Молодята» (рельєф) була представлена на виставці досягнень народного господарства. Вона відзначається багатством фантазії і вигадки, творчим переосмисленням традицій народного мистецтва.
Пейзаж – найулюбленіший жанр живопису для Михайла Росади. Краса гір окрилює його, дарує натхнення і невсипущу працездатність. Перебуваючи серед природи, він бачить моральне й фізичне оновлення людини. Згодом значно розширюється коло творчих зацікавлень митця. Він малює Карпати у різні пори року, намагаючись вловити ті зміни, що вони приносять. Митець успішно працює в таких техніках живопису, як акварель, олія, вдається до колористичних та композиційних пошуків.
Особливе місце у творчості Михайла Росади посідає рідна Колочава та Верховина в цілому, якій він присвятив чимало живописних творів, та постійно сповідується у своїй любові. Це характерно для картин «Сонячний день Колочави» (1979), «Хати під Стримбою» (1979), «Полонина Дарвайка» (1984), «Колочавські полонини» (2008), «Полонина Близниці» (1987), «Полонина Красна» (2010), «Лісовий потічок» (2010), «Пасуться коні» (с. Синевирська Поляна, 2014) та ін. Він прагне вкласти у художні твори свій талант і мистецький досвід, здобутий роками напруженої праці.
Картини художника стали надбанням численних приватних колекцій не лише України (Київ, Ужгород, Іршава, Колочава), а й Німеччини, Словаччини, Сербії, США, Угорщини та інших країн.
Перший різьблений іконостас Михайло Росада виготовив у 1985–1986 роках для храму Святоуспенського жіночого монастиря у селі Угля Тячівського району. Звичайно, як і кожен виконавець, хвилювався, адже це надзвичайно відповідально. Ця справа йому дуже подобається, а різьба – це частина його життя. Було багато замовлень, з якими успішно справлявся. Причому переважна більшість їх стосувалася різьблених іконостасів, в обрамлених узорах яких знаходяться святі апостоли, мученики, преподобні, пророки та інші волею Бога наші захисники і заступники. Якщо ти хороший, затребуваний виконавець, то до тебе звертаються частіше. Це стимул для подальшого розвитку.
Відтоді багато чого змінилося. З’явився життєвий і творчий досвід, професіоналізм. Було чимало замовлень. Спілкувався з багатьма майстрами, обмінювалися досвідом. За роки професійної діяльності виготовив понад 40 різьблених іконостасів, а також жертовників (сучасне значення згаданого слова – це стіл у православній церкві, на якому виконуються різні обряди), престолів, кіотів (кіот – рама або шафка зі скляними дверцями для ікони), раки (рака – ящик, ковчег, гріб для зберігання нетлінних мощей тих, кого християнська церква визнала святими), та іншої церковної утварі. Саме у різьбленні іконостасів найповніше розкрилася його душа, відчула радість творчості, саме тут вона доторкнулася до вічних істин, відпочила від буденності.
Його роботи приваблюють і культурою побудови, і стилем виконання, сповнені поетичністю. Дивне чуття охоплює тебе, коли бачиш, як із звичайного дерева під мистецькими руками витворяється справжня краса, відлунюючи багатогранною творчістю талановитого народу.
Варто сказати, що іконостас (від грецької – зображення і місце стояння) це стіна зі вставленими в неї іконами, яка в православній церкві відокремлює вівтар від центральної частини. Іконостас утворює складну декоративну композицію. Як художній твір іконостас гармонійно поєднує в собі різьблення на дереві, скульптуру та живопис і є засобом релігійного впливу на віруючих. Ікони в іконостасі розміщуються за ієрархічною системою: нижній ряд – т. з. намісний, вище – т. з. празничний, над ним – т. з. апостольський і зверху – т. з. пророцький, а в завершення – розп’яття. В Україні збереглося багато іконостасів ХVІ–ХVІІІ ст. Деякі з них мають велику художню цінність: в м. Рогатин Івано-Франківської області (1649), в с. Великі Сорочинці Полтавської області (1732), в Києві в Андріївській церкві (1747–1753), с. Колочава Міжгірського району в Святодухівській церкві (1795) тощо. Саме цю старовинну церкву вдало намалював Михайло Росада. Тепер та картина зберігається у приватній колекції у Москві.
Як справжній чарівник над деревом, Михайло Росада філігранно вирізьбив–виготовив іконостаси: для Мукачівського Успенського собору (1997–1998), Преображенського жіночого монастиря, с. Домбоки Мукачівського району (1999–2000), Свято-Миколаївського чоловічого монастиря (2002–2003, біля с. Нанково Хустського району), для церкви Пресвятої Тройці, с. Циганівці Ужгородського району (2005–2006), Святоуспенської православної церкви с. Дубриничі Перечинського району (2007), для кафедрального собору Андрія Первозваного, м. Ужгород (2016–2018) та ін. Для згаданого собору на замовлення єпископа Ужгородської і Карпатської єпархії Православної Церкви України Віктора (Бедь) Михайло Росада на царських дверях досить колоритно розмістив один з основних символів держави, символ незалежності України – тризуб. Бо ж відомо, що процес творчості – це спалах душевної та інтелектуальної енергії митця. Його іконостаси випромінюють позитивну енергію, в світлих променях якої хочеться чим довше перебувати.
Упродовж своєї професійної діяльності найбільший іконостас зробив для Святоуспенського православного храму с. Вільхівці Тячівського району (140 кв. м, 12 м × 12 м). Крім згаданих, у М. Росади є ще багато інших робіт, але вважаємо, що перераховувати їх немає сенсу. Хіба ще те, що в своєму рідному селі Колочава виготовив два іконостаси – один для православного монастиря святого Пантелеймона (2003–2004), а інший для греко-католицької церкви Іоана Хрестителя(2009).
Художник Михайло Росада живе з переконанням, що найцікавіші й найважливіші речі будуть виконані ним у майбутньому, бо й далі відчуває поклик до творчості, яка є для нього надійною і вірною супутницею.
Майстер різьби по дереву виніс на суд глядачам немало оригінальних витворів, які можна побачити в багатьох церквах, особливо Закарпаття. І завше роздумував і хвилювався. Так, узорів багато. Але як виокремити, як надати свого і тільки власного художнього підсилення, щоб дужче вабив магнетизм народної традиції. Як не повторитися, не зійти нижче тих мистецьких щаблів, які уже освоїв.
Михайло Росада не може прожити жодного дня без навчання й осмислення неоціненного досвіду народних митців. Любов до мистецтва він увібрав душею з щедрої рідної землі, яка чарує світ горами, полонинами, лісами та найдорожчими скарбами – людьми. Ось ця генетична спадкоємність у своїй святості до народного спадку назавжди поселилася в його серці й живить його своїми незнищенними джерелами.
Митець успадковує і продовжує традицію, що сформувалася в місцевих умовах і змінюється разом з ними. Його творчість є відповіддю на життєві потреби людей. Михайло Росада належить до тих митців, у праці яких на сьогодні найбільш плідно зберігаються і розвиваються традиції народного мистецтва. Турбота про культурно-мистецький потенціал України є стратегічно важливим чинником економічного й політичного розвитку та безпеки України як держави.
Художня творчість Михайла Росади – це художній зріз його думок, поривань, любові, які відчуті та перепущені через образовираження автора. Йому вдається філігранно подати різьблення через архетипи українства, поетику в прозі правдиво, безпосередньо й водночас – велично, що не залишає байдужим глядача.
Нині без імені Михайла Росади бодай уявити загальний мистецький процес краю неможливо. Мені здається, що й досі належним чином не поціновані саме його різьблення, його іконостаси. Звичайно, почерки майстрів різні, підходи до художнього інтерпретування діаметрально не схожі. У цьому, власне, і суть художньої майстерності кожного автора зокрема. Він свою щоденну працю підносить до висот мистецтва. Знайомлячись із творами М. Росади, бачиш і відчуваєш руку майстра, усвідомлюєш, що саме він утверджує у національному мистецтві народну традицію різьби по дереву.
Схвальні відгуки про високу майстерність різьбяра Михайла Росади рознеслися далеко за межі України. Так, у 1998 році до нього завітав благочинний м. Праги о. Міхал Дандар, щоб замовити іконостас для храму Пресвятої Богородиці, що знаходиться у столиці Чехії. Було поставлено завдання – виконати іконостас у стилі готики. Почалася напружена цілеспрямована робота. Такий масштабний проєкт для нього відбувався вперше, треба було підкреслити мету праці – входження України у світовий інформаційний простір через цей проєкт, що є фактом культурної дипломатії, дуже потрібної для нашої держави в умовах сьогодення.
Після завершення роботи, натхне діаспора та благочинний Праги о. Міхал були задоволені виконаним іконостасом. Під час його освячення о. Міхал схвально відгукнувся про роботу, про її значення не лише для України, а й для світового українства. Він звернувся до української діаспори, в основному серед яких були закарпатці, і до всіх присутніх з такими словами: «Раніше на Закарпаття приходили художники з Чехії, щоб оформляти храми, а тепер, навпаки, майстри-закарпатці оформляють храми у Чехії».
Михайло Росада щиро зізнається: «Для мене Україна – це життя. Не забуваймо, що ми знаходимося в центрі Європи і несемо світові українську культуру. А якщо ми хочемо презентувати Україну, то її треба презентувати і через мистецтво». Справді, пізнавати його – то все одно, що підніматися на неосяжну високу гору. Що вище піднімаєшся – то більше відкривається безмежність простору, розширюються горизонти, хоча на омріяну вершину гори ще досить далеко.
Михайло Васильович разом з дружиною Надією виховали двох доньок. Молодша Антоніна у 2000 р. закінчила Ужгородський коледж мистецтв ім А. Ерделі. Зосереджено і з любов’ю допомагає батькові в роботі, особливо коли треба розписувати ікони для іконостасу.
Вважаємо, що багаторічна праця Михайла Росади заслуговує на високу відзнаку, з чим буде пошанований і великий чесний його шлях у художній творчості.
Іван ХЛАНТА,
заслужений діяч мистецтв України
