Натхненним пошуком осяяні літа. Іванові Хланті – 80!

Можливо, й справді, був Божий промисел у тому, аби дати світові цю Людину, котра взяла на себе непростий, багатолітній труд, що не дозволить загубитися на течії часу співаночкам, казкам, легендам, обрядам і традиціям, в яких живе душа народу.

А побачив світ Іван Хланта 20 квітня 1941 року в мальовничому, заквітчаному весняними садами в ту пору селі Копашново, що на Хустщині. У любові до отчої землі він зізнається в пронизаних трепетними синівськими почуттями рядках: «Хто народився і виріс у цьому благословенному краї, доторкнувся до його красот, той полюбив його всім серцем на все життя. Ми з молоком матері вбирали чарівну, неповторну красу природи, співучу мову, незабутні пісні-коломийки».

Саме в тих ранніх дитячих роках, що промайнули серед розкошів карпатської природи, овіяних чарами пісенних мелодій та казкових сюжетів, що заполоняли дитячу уяву, коріняться витоки доленосного життєвого захоплення ювіляра.

Хоч батькам, які в поті чола трудилися на землі, аби прогодувати велику родину (з 11 дітей до зрілості дожили шестеро), було не до пісні, Іван вдався на диво чутливим до неї й мимоволі заслуховувався і коломийками сусідських дівчат, і співанками старшої сестри Христини, що щемно відлунювали в душі. Та й взагалі йому поталанило народитися в краї, який споконвіків славився не тільки великими трударями та майстровитими умільцями, а й мудрими і співучими носіями фольклору. З цікавістю спостерігав хлопець і за багатими весільними обрядами, а у різдвяних дійствах і сам брав безпосередню участь.

Перші нотатки у його «фольклорному зошиті» з’явилися у сьомому класі – вже тоді своєю довершеністю й лаконічністю його скорили коломийки, і згодом у його доробку їх назбиралося понад дві тисячі. На той час припадають і записи перших казок, і спроби віршування. Здається, доля сама йшла назустріч майбутньому досліднику словесної царини, спочатку пославши йому доброзичливого наставника в особі вчителя-філолога з рідної школи Федора Івановича Шимона, а потім привівши його до літературної студії ім. Дмитра Вакарова при редакції Хустської районної газети, де він познайомився з відомими письменниками Олександром Маркушем (керівником студії), Юрієм Керекешем, Миколою Яценком, поетом Миколою Рішком. Тож вступ на філологічний факультет Ужгородського державного університету в 1959-му був цілком логічним продовженням ланцюгу попередніх подій. В університетських стінах навчання нерозривно перепліталося з фольклористикою. Курсові, дипломна робота, виступи на наукових конференціях у Харківському, Одеському, Львівському й Мінському університетах були присвячені народній пісні, обрядам та використанню письменниками-класиками фольклору загалом як засобу досягнення художньої виразності.

Учительським дебютом стало викладання української мови й літератури в місті Костянтинівка на Донеччині. Потім були служба в армії, вчителювання на Тячівщині – спочатку у Лазівській, потім Біловарській школі, де був призначений директором, і де, займаючись з учасниками літературного гуртка «Яблунька», ділився з дітьми досвідом невтомного збирача коломийок, прищеплював юним любов до художнього слова, знайомив з азами віршування. Водночас молодого педагога не покидали думки про аспірантуру. І врешті-решт, мрія стала дійсністю: у 1971-му для нього розпочалася напружена праця в столиці над дисертацією «Українська соціально-побутова казка». З 1974 по 1982 рік Іван Хланта працював на кафедрі української літератури УжДУ. Проте в епоху тоталітаризму любов до рідного, українського, а особливо слова, практично прирівнювалася до націоналізму. Тож опинився в рядах опальної інтелігенції, що за свої погляди поплатилася кар’єрою, а то й свободою. Найгіршого у випадку з Іваном Васильовичем не сталося, однак на цілих вісім місяців залишився без постійного місця роботи.

Вистояти під ударами долі допомогла бібліографія, в яку – Іван Васильович поринув з головою й зумів, працюючи у науковій бібліотеці УжДУ, здивувати небаченою продуктивністю – протягом восьми літ видав вісім авторських праць, присвячених творчості письменників.

Доля водила ювіляра крутими серпантинами доріг, на яких траплялося чимало перепон, розчарувань, сірості й невлаштованості буття з відсутністю елементарних умов для наукової праці. Проте життєвий гарт, набутий свого часу сільським хлопчиною, й непереборне тяжіння до пошукової й дослідницької праці були сильнішими за темні, ворожі сили. Немовби чиясь невидима рука крізь терни невдач і незаслужених образ вела його до мети, до нових відкриттів і яскравих знахідок у заповітній країні слова.

Мандруючи мальовничим закарпатськими селами, часто-густо відмежованими горами й долами від гомінкого, метушливого світу, невтомно визбирував коштовні розсипи казок, пісень і коломийок, збережених у народній пам’яті, аби подарувати їм друге – довге й щасливе життя у друкованому слові. Тож з працьовитих рук Івана Васильовича прийдешнім поколінням даровано безцінний фольклорний спадок. Це – понад 30 тисяч коломийок, понад тисячу легенд і переказів, кілька тисяч пісень. І нині у невичерпний казковий світ ведуть читачів сторінки упорядкованих І.Хлантою збірників «Оскар Кольберг», «Казки Почуття», «Володимир Гнатюк. Казки Закарпаття», «Народні казки у записах Петра Лінтура», збірник перекладів казок з угорської мови «Зайчиків дзвіночок», «Казкар». Пісенний фольклор сконцентрований під обкладинками книг «Коли собі заспіваю», «Заспіваймо коломийку», «Вчора була неділенька: українські народні пісні з голосу Михайла Глюдзика», «Ой видно село», «Пісні Іршавщини», «Співаночки мої милі». А ще ж він упорядкував фольклорно-етнографічні збірники «Над вертепом звізда ясна», «Закарпатський вертеп», духовні пісні, підготував оригінальні видання історико-культурного плану.

Що ж до бібліографії, в якій поєднується літературне краєзнавство і літературна критика, то видання цього жанру – різнопланові, є серед них і фундаментальна праця «Літературне Закарпаття у ХХ столітті», і понад два десятки персональних покажчиків, що містять інформацію про життя і творчість окремих письменників – Володимира Ладижця, Степана Жупанина, Семена Панька, Дмитра Вакарова, Василя Вовчка, Василя Пагирі, Миколи Рішка, Василь Микитась, Миколи Зимомрі, Івана Сенька, Василя Греби та інших. За кожним таким виданням – скрупульозна праця в архівах і книгозбірнях, сотні перегорнутих підшивок газет, журналів та інших видань. Скажімо, на підготовку «Літературного Закарпаття…» в автора пішло 15 років, ще 7 – на подолання цензурних рогаток. Тож книга побачила світ лише в 1995-му, в часи української незалежності. Зате удостоїлася захоплених відгуків і високої оцінки як «унікальна книга», «вершина усієї бібліографічної справи на Закарпатті» (М. Аронець), що демонструє «широкий підхід до проблеми, намагання охопити поглядом не тільки художні твори, а й переклади, літературознавство, критику, фольклористику» (проф. С.Жупанин).

У списку заслуг Івана Васильовича – й заснований ним народний літературно-мистецький музей, який розмістився у Копашнівській загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів. У його фондах – частина особистої бібліотеки ювіляра, фольклорні твори, художні полотна й експонати, які промовляють про любов до отчої землі, рідного слова, самобутнього мистецтва і традицій. А головне, що в музейній світлиці, прикрашеній рушниками, скатертями, образами й домотканими доріжками, вирує життя. Адже з часу заснування його поріг переступили понад дві тисячі гостей. Тут відбуваються презентації новодруків, зустрічі з письменниками, митцями, літературні вікторини й конкурси, виставки, літературно-музичні свята. Експонати музею немовби промовляють відвідувачам: вони є нащадками мудрого, талановитого народу з великими духовними надбаннями, якими можна пишатися і які слід примножувати.

Феноменальність Івана Хланти – і в неосяжному обсязі напрацювань, і в його багатогранності. Доказом – і його небайдужість до долі Закарпатського народного хору, історії якого присвятив окреме видання – «Пісні над Карпатами». Автор виявився чудовим літописцем славетного художнього колективу краю, відтворивши основні етапи його розвитку, зміцнення культурних зв’язків України з усіма республіками колишнього Союзу, з країнами Центральної і Західної Європи.

Кожен, хто мав щастя спілкуватися з цією людиною, вслухаючись у слова, мовлені зі щирими, душевними інтонаціями, хто зачаровувався емоційними, красномовними виступами І. Хланти на конференціях і презентаціях, позначених блиском ерудиції, пересипаними фактами, датами та цитатами, хто поринав у неспокійну течію авторських думок, пройнятих уболіванням про духовну спадщину рідного народу, хто черпав довідкову інформацію із достовірних друкованих джерел науковця, доктора мистецтвознавства, насолоджувався первісними барвами співанок-коломийок, навернутих з давнини невтомним ентузіастом фольклору, той неодмінно відкривав для себе величний і неосяжний творчий космос Івана Хланти, непересічного культурного діяча нашого краю, якому невтомно дарує вогонь свого серця, свою любов і одержиму працю. Працю, що відроджує пам’ять, утверджує ідеали гуманізму й краси. Нехай же вона триває ще довго-довго й плодами золотими красить світ.

Многая літ!

Ганна Макаренко,
журналістка,
кореспондент Тячівської районної газети «Дружба»