Вроджені диригентські здібності, величезна працьовитість та незгасна любов до хорового співу… Саме ці риси характеризують видатного митця нашого краю, талановитого диригента і педагога, який зробив надзвичайно вагомий внесок в збагачення культурних надбань Закарпаття… Це Петро Петрович Сокач – щира, чуйна людина, яскрава та непересічна особистість, професіонал високого рівня. Він користувався великою повагою студентів і колег, викликаючи у них бажання вчитися. Всі, кому довелося працювати разом з Петром Петровичем, захоплювалися його працелюбністю, терпеливістю, наснагою у постійному пошуку нового, жагою до життя та безмежною любов’ю до народної пісні.
Висококваліфікований педагог, досвідчений, ініціативний керівник і організатор у своїх колективах він створював атмосферу творчого співробітництва, довіри й взаєморозуміння. Він не просто навчав своїх студентів. Він леліяв, плекав їх, був дуже уважним до кожного з них. Був педагогом від Бога. Мав дар виявляти нові таланти і був щасливий з того, що його учні досягали значних висот.
Народився Петро Сокач 4 червня 1936 року в Мукачеві в родині священика Петра Івановича та Віри Іванівни Сокачів. Початкову школу закінчив у селі Красна на Тячівщині, куди батько переїхав на роботу церковнослужителем. Буваючи з батьками на церковних відправах, хлопець захоплювався красою хорового духовного піснеспіву. Коли ж згодом його батько прийняв церковну парафію в селі Білки на Іршавщині, юнак продовжив навчання в місцевій середній школі, директором якої й одночасно керівником учнівського хору працював відомий фольклорист і композитор-пісняр, збирач і популяризатор закарпатських народних пісень Петро Світлик. Палку любов до них посіяв у душу й майбутньому пристрасному диригенту Петрові Сокачу, котрий відразу став активним хористом і вже тоді прийшов до висновку, що музика й хоровий спів стали його життєвим і духовним покликанням.
Після закінчення в 1953 році десятирічки хлопець вступає на диригентсько-хоровий відділ Ужгородського державного музичного училища й стає учасником студентського хору. Отримавши після закінчення навчального закладу кваліфікацію диригента хору (1954), молодий спеціаліст із головою та властивим його характеру природженим завзяттям поринув у бурхливе творче життя краю, встигаючи випробувати свої сили та здібності й керівником аматорських художніх колективів, і педагогом, і на інших ділянках роботи у сфері культури та мистецтва. Та головним полем його діяльності було пісенно-хорове мистецтво, якому віддав понад півстоліття своєї невтомної творчої праці – педагогом хорового класу на 10-місячних курсах підготовки хормейстерів-баяністів на базі Ужгородської дитячої музичної школи ім. П. І. Чайковського, художнім керівником обласного об’єднання музичних ансамблів (1980–1991) та художнім керівником обласної філармонії (1991–1992), одночасно керував ансамблем пісні й танцю Ужгородського фанерно-меблевого комбінату ім. О. Борканюка (1958–1993)…
Після закінчення Другої світової війни заняттями музики у селищі міського типу Перечин почали активно цікавитися дружини та доньки офіцерів. Можливість навчатися грі на фортепіано сім’ям надала можливість Фішер Луїза Томашівна, піаністка, яка відкрила двері свого будинку охочим займатися музикуванням. Саме вона, ця чудова жінка, яку пам’ятає багато перечинців, стоїть у витоків музичної освіти Перечинщини. Далі, на початку 50-х років, у Перечині було відкрито філіал Ужгородської музичної школи. Нова віха творчого життя закладу розпочалась у вересні 1964 року, коли було відкрито самостійну Перечинську музичну школу. І першим її директором став заслужений працівник культури Петро Сокач. Перечинській музичній школі він віддав 12 років активної трудової діяльності. Працював також викладачем співів місцевої школи-інтернату.
З 1978 р. управління культури призначає Петра Сокача художнім керівником обласного об’єднання музичних ансамблів, де він господарював десять років. Багато мистецького хисту й наполегливого труда вклав диригент у творче зростання ансамблю пісні й танцю «Дружба» Ужгородського районного будинку культури, яким керував до останніх днів життя.
Багато хто з творчих людей краю згадують Петра Петровича гарними, теплими словами, з глибокою шаною. Згадують як митець неодноразово виручав у скрутну хвилину відомі хорові колективи краю за браком досвідчених диригентів. Так трапилося, зокрема, і з народним хором Свалявського району, котрий після смерті диригента Мирослава Чайковського залишився без керівника. На прохання управління культури обласної держадміністрації та свалявців П. Сокач погодився очолити хор, створив оркестр, поповнив репертуар новими творами.
Ще відповідальнішу творчу місію він із честю виконав і на посаді художнього керівника та головного диригента заслуженого (нині – академічного) Закарпатського народного хору (1992–1996). Добрими та корисними були наслідки його натхненної праці на посаді художнього керівника Державного заслуженого Закарпатського народного хору.
Благодатні якості мистецького хисту Петра Петровича особливо виразно проявилися в його багаторічній педагогічній практиці під час роботи в дитячих музичних школах і особливо в Ужгородському коледжі культури й мистецтв, де справедливо був визнаний висококваліфікованим педагогом вищої категорії з присвоєнням звання старшого викладача та очолював викладацьку циклову комісію хорових дисциплін.
Тут виховав цілу плеяду здібних молодих виконавців, частина яких поповнила колектив Заслуженого академічного Закарпатського народного хору, інші хорові колективи, а також понад півсотні молодих диригентів.
Був керівником хорових колективів викладачів і студентів та студентського вокального ансамблю. Студентський хор навчального закладу в 2010 році під його керівництвом успішно здійснив десятиденні гастролі до Голландії.
Тут у коледжі створив оригінальний викладацький чоловічий вокальний квартет «Цімбори», в складі якого були видатні хорові діячі Микола Попенко, Михайло Митровка, сам Петро Сокач і тоді ще молодий викладач Олександр Карбованець, який сьогодні очолює циклову комісію Вокально-хорових та музично-теоретичних дисциплін.
Очолювані диригентом художні колективи були активними учасниками найважливіших культурно-мистецьких заходів – творчих звітів Закарпаття на столичних сценах, престижних фестивалів і конкурсів. Своєю успішною і багаторічною творчою працею Петро Сокач вписав золоту сторінку в історію хорового мистецтва краю, гідно продовживши традиції талановитих диригентів Петра Милославського, Михайла Кречка, Миколи Попенка та інших. Тож цілком закономірно в 1990 році був удостоєний почесного звання «Заслужений працівник культури України».
Його справедливо називали шукачем і вихователем талантів, обдарованих співаків, солістів-вокалістів, а улюбленим пісенним жанром диригента був мішаний багатоголосий хор, в якому завжди домагався злагодженого, гармонійного, образно-емоційного звучання. При цьому був надзвичайно вимогливим до себе та виконавців, людиною кипучої енергії, творчого неспокою, надзвичайної працьовитості.
Культурно-мистецькі традиції в родині Сокачів надзвичайно плідні та живучі, передаються й збагачуються від покоління до покоління. Старший син Петра Петровича Еміл створив унікальний високопрофесійний академічний камерний хор європейського зразка «Кантус», а середульший – Станіслав – скрипаль, на посаді директора хору, молодший – Петро – віолончеліст, працює в музичній школі та музичному училищі Норвегії. Продовження музичних традицій триває і в наступних поколіннях, в онуках. Старша дочка Еміла Сокача Крістіна живе зараз в Швейцарії і активно займається організацією концертів хору Cantus в Швейцарії, друга дочка Ніколета – закінчила фортепіанний факультет Львівської державної музичної академії ім. М. В. Лисенка, син Петрик – чудовий віолончеліст, зараз навчається в Німеччині і практикується в симфонічному оркестрі міста Лейпціг, де згодом планує продовжити свою творчу діяльність. Отож плідна духовна традиція успішно продовжується в синах та онуках диригента, у благородних творчих діяннях всієї родини.
У народі побутує така думка, що пісню подарував Бог людям, щоб полегшувати душевний біль і наповнювати душу радістю. Саме цій благородній справі вірою і правдою, з палкою любов’ю до української народної пісні служив Петро Сокач – вірний син рідної землі. І сьогодні саме пісня є подарунком до ювілею нашого метра.
Катерина КУПРІЙ,
викладачка музично-теоретичних дисциплін Академії культури і мистецтв
