Пісні натхненні! Предків трудовитих
палкі й сердечні щирі голоси!
Дай, доле, нам, о, дай не розгубити
безціннії скарби нетлінної краси!
Софія Малильо
Село Верхні Ворота є одним із співучих осередків Воловеччини. Донині лишаються відомими здобутки місцевих носіїв пісенності, бо живуть тут нащадки славетних майстрів, які від діда-прадіда отримали у спадок любов до пісні, мудрості народної. Саме до таких належить Віра Калитич. Народилася 2 квітня 1931 року в багатодітній сім’ї (11 дітей, з яких троє померло). Вона зростала у народнопоетичній стихії. Її батько Іван – старший брат відомого письменника Луки Дем’яна (1894–1968), який був активним збирачем фольклору, незначну частину якого опублікував ще протягом свого життя, а інші записи віддав до рукописного відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського Академії наук України. Серед інших селян батько Віри виділявся своєю інтелігентністю, небайдужим ставленням до суспільного життя: займався просвітницькою діяльністю, був землевпорядником, старостою села, дяком у церкві.
А «Просвіта» у ХХ столітті була тією громадсько-політичною організацією, яка привела власне інтелігенцію на національні рейки. Іван, як і його брат Лука, були глибоко усвідомлені своєї місії як громадяни і патріоти. Традиціями роду Дем’янів, вихованням і духовним настроєм донька Віра була підготовлена до сприйняття народнопоетичної творчості, зокрема пісенної. Перші уроки співу отримала від батьків. Потім постійно захоплювалася піснями, народними звичаями та обрядами, освяченими віками.
Навчаючись у Верхньоворітській восьмирічній сільській школі «на відмінно», вже тоді почала творити пісенну красу, відчувати рідне слово, всю себе віддавати навчанню. Тому й успішно закінчила школу 1946 року.
З 1949 і до 1991 років працювала в колгоспі, сільській раді, а також два роки дояркою на колгоспній фермі. У 1949 році була направлена колгоспом до Запоріжжя для збирання хлопку. Тут вона запам’ятала чимало українських народних пісень, які часто й виконувала в рідному селі.
У 1955 році Віра вийшла заміж за тракториста Юрія Калитича (1929 р. нар.). З ним прожила в шлюбі 18 років, народила й виховали п’ятьох дітей (трьох доньок і двох синів). У 1973 році внаслідок нещасного випадку втратила чоловіка.
Багато страждань, поневірянь, горя і нужди винесла в житті Віра Калитич: але зберегла гідність і честь. Діти й онуки пишаються нею – стільки любові, сімейного тепла взаємної уваги-поваги, чистих помислів, людяних учинків містилося у її щирому серці. Вона переконливо навчала свою велику родину жити чесно, справедливо й достойно.
Розуміючи величезну значущість і цінність пісенних скарбів, приділяла особливу увагу їх збереженню та популяризації. Для її співу характерна якась непідробна щирість, особлива людяність, бо ж пісня дає заряд до праці, для самовдосконалення. Вона має щось таке магічне, що мимоволі притягує до себе. На пісню Віра Калитич дивилася з висот народної етики, віри в торжество добра й справедливості. У своїх піснях намагалася передати неповторну красу українських автентичних народних пісень, керуючись лише одним – любов’ю до свого, рідного.
У її репертуарі зустрічаємо чимало козацьких пісень («Козак від’їжджає», «Спився козак, спився», «Як козак у похід собирався» та ін.). Зважаючи на певні історичні причини, українського козацтва як бойової сили на Закарпатті не було. Але пісні, створені в інших областях України про козацтво, були поширені в Карпатах і тут активно побутували, зокрема і в селі Верхні Ворота. Про це свідчать записи козацьких пісень, які були зафіксовані й опубліковані ще в середині ХІХ ст. У рукописних збірниках тогочасних записувачів, крім закарпатських народних пісень, зустрічаємо й пісні східноукраїнського походження, зокрема й козацькі, у певній місцевій редакції.
Розповідаючи про себе, про свій життєвий шлях, Віра Калитич часто наводила коломийку, яку чула ще від своєї матері:
Я горазду не зазнала, красно не ходила,
А лиш знаю, пам’ятаю, що-м тяжко робила.
Загалом у її репертуарі представлено пісні різних жанрів, у тому числі колядки, щедрівки, веснянки, весільні пісні, про кохання, родинно-побутові та ін., наспівувала силу-силенну коломийок. Про це вона нагадує словами коломийки:
Та хоч би всі зорі впали й писарями стали,
Ще би моїх співаночок не переписали.
За слушними словами поетеси, уродженки Верхніх Воріт) Софії Малильо (1926–2015), /«Коломийка – то кардіограма. / Пісня всіх пісень моїх краян»/, що верховинці / «Не в колисці спали, – в коломийці. / З нею йшли до Господа на звіт». Недарма у селищі Волівець уже тринадцять років зусиллями обласного організаційно-методичного центру культури проводиться обласний фестиваль коломийки «Дзвінкі перлини Верховини», де репрезентують свої здобутки і відомі, і маловідомі в області колективи, окремі виконавці-інструменталісти і вокалісти. У цьому святі постійно брала участь народна співачка Віра Калитич.
Я і нині тішуся-радію з того, що мав щастя у весняні прекрасні дні 11–12 квітня 2003 р. зустрітися з талановитою співачкою Вірою Калитич і слухати її добрі, теплі, сонячно щирі слова.
Авторитет Віри Калитич у селі був настільки вагомий, що її кілька разів обирали депутатом до місцевої селищної ради. Односельчани тягнулися до неї, бо вона завжди вміла не тільки співати, а й розповісти про щось цікаве, підняти дух людини та її впевненість у своїх силах, уважно вислухати її, дати корисну пораду. Завівши з нею розмову, з подивом переконуєтесь, що ця людина багато знає, ясно мислить.
Вона зробила свій посильний внесок у справу духовного відродження народної пісенності села, у яких відбилась її українська ментальність. І житиме вона у спогадах, думках і помислах, допоки в людей буде потяг до пісні, до порядності й чесності, допоки царюватимуть любов до рідної землі.
У селі побутують колядки, які були створені ще до народження Ісуса Христа. Ці твори неодмінно величні, урочисті. Це наша магічна, первинна й золота українська душа, світла і чиста. Віра Калитич пам’ятає давню традицію, коли колядували пану господарю, господині, діточкам («Орав плужочок попід садочок», «Чи дома, дома пані ґаздиня», «Пішов Іванко траву косити» та ін.)
Віра Калитич справедливо відзначала, що «пісні треба берегти заради майбутнього, заради наших нащадків, щоб вони зміцнювали свою духовність і примножували культуру.
У Верхніх Воротах є чимало талановитих співачок. Так, коли ми записували пісні з голосу Віри Калитич, навідалася до неї і сусідка Калина Іванівна Дзямко, 1931 троку народження. Почали співати вдвох. Приємно було слухати, як вони злагоджено, натхненно співали й разом виконали понад 10 народних пісень.
Ще з дитячих літ увійшла в серце Віри Калитич краса рідної природи саме з полів, лісів та гір, що оточували її. У проспіваних нею піснях природа постає як невід’ємна частина людського життя. Вона звертається до природи як до одухотвореної краси, як до джерела духовних сил і щиросердного спокою. В образах природи передано найтонші порухи людської душі. Співачка правильно підмітила, що в народній пісні „Під дубиною, під зеленою” співається про лихого стрільця, який поцілив у голуба, передаються страждання осиротілої голубки. У цьому Віра Калитич вбачає образ сучасного браконьєра, губителя природи. На її думку, ця прекрасна, напрочуд поетична й трагічна пісня закликає до збереження навколишнього середовища.
Проспівані нею похоронні пісні «Вузька нам всім є дорога», «Іде душа, іде», «Уже йду до гробу» та ін.) звучать лаконічно, просто, продумано точно — раціонально. У них усе слугує головному — вираженню печалі, вічної пам’яті і печалі за померлим. Спів духовних пісень — це той животворний ковток свіжого повітря, що прояснює голову, очищає душу, народжує надію на очищення, години спілкування з одухотвореним мистецтвом, яке об’єднує найвищі для нас поняття: Бог і Україна/
Протягом двох днів ми записали з голосу Віри Калитич до 200 пісень. Це переконує в тому, що в своїй пам’яті вона зберігала сотні коштовних перлин української культури минулого, які свідчать про високий рівень нашого мистецтва та про наших талановитих носіїв пісенності. Це мало б спонукати нас записати й опублікувати весь пісенний матеріал села, що дало б нам право пишатися самобутністю горян, яка проявляється у різних видах народних умільців. Так, Віра Калитич оточувала себе неповторною рукотворною красою, знала в ній смак, художньо прикрашала своє життя. Любила вишивати рушники, скатерті, салфетки, вміла прясти, ткати килими, доріжки тощо. Цьому рукоділлю і дочок своїх навчила. Приємно відзначити, що бабусину любов до пісні, церковного співу, фольклору перейняв онук Михайло Дербаль (2001 р. нар.). Кілька років тому закінчив Воловецьку музичну школу, навчався у таких досвідчених учителів-музикознавців, як Іван Керецман, Василь Шако та інші, які зацікавлювали його музикою, піснями, пробуджували упевненість у своїх силах.
Можна тільки шкодувати, що за життя Віри Калитич (а відійшла вона у вічність 25 грудня 1916 року) ніхто не здогадався і не знайшов потрібних слів, щоб висловити їй нашу вдячність за популяризацію народнопісенної творчості українського народу. А її знали, любили і слухали. Її благородні справи продовжують жити і говорити за неї. Пора дотримуватись правила: той народ великий, який уміє шанувати кожен свій талант, подвижників духу. Треба активніше, в тому числі і в царині мистецтва, стверджуватися серед західної спільноти. Працею своєю, розбудовою державності, духовності здобудемо належне нам місце у світі. Для цього мали б відродити і примножити пісенність села у повноті її слави і величі.
Хочеться вірити, що духовний і моральний злет нашого краю в часи відродження української державності принесе нові перемоги. Прийдуть справжні патріоти України і виконають заповіт волхвів з Велесевої книги: «Тут відкриєте ворота і війдете в них – це красен Рай Слов’янський!» Він неодмінно слугуватиме пізнавально-просвітницьким цілям, приноситиме людям естетичну насолоду, духовне збагачення та єднання.
Іван ХЛАНТА,
провідний методист КЗ «Обласний організаційно-методичний центр культури» ЗОР,
заслужений діяч мистецтв України
