НАЦІОНАЛЬНІ ЦІННОСТІ – ОСНОВА ДУХОВНОСТІ

Іван Хланта – неповторна особистість у духовному житті української нації. І в цьому немає ніякого перебільшення. Він – кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства, лауреат літературних всеукраїнських та обласних премій. Та найбільше знаний як невтомний збирач і видавець української усної народної творчості Закарпаття, інших сусідніх із ним місцевостей, румунських провінцій Мараморощини, Банату, українців Сербії та Російської Федерації, зокрема Кубані. У його доробку кілька десятків томів записів українських народних пісень, казок, легенд, переказів, бувальщин, коломийок та інших народнопоетичних жанрів. Світове народознавство не знає жодного подібного прикладу. Ми попросили Івана Васильовича розповісти про його діяльність на ниві української духовності.

  Іване Васильовичу, що спонукало Вас до такої напруженої праці упродовж усього свого життя.

– Ви досить точно зауважили, коли сказали «упродовж усього життя». Народився і виростав у селі Копашново Хустського району на Закарпатті у народнопоетичній стихії. Співучою була наша родина, співучими були наші сусіди та односельці. Мій прадід Василь по батьковій лінії мав гарний голос і любив співати, мама Марія, старша сестра Христина знали багато пісень, казок, легенд тощо і за будь-якої нагоди співали. І пісня, весела й журлива, завжди була супутницею, утіхою й розрадою нашої родини. Пісні та інші фольклорні твори, які передавалися від покоління до покоління, й стали сімейними реліквіями. Навпроти нас на протилежній горі жили з матір’ю троє дівчат віком 10–14 років. Вони мали ще й меншого брата. Дівчата випасали трьох кіз і цілий день своїми дзвінкими голосами наспівували коломийки. Ось цю пам’ятаю й досі:

Та ми собі заспіваймо три сестриці рідні,
Дзвенять наші голосочки, як дзвіночки срібні.
Та ми собі заспіваймо двома голосами,
Один голос піде полем, а другий горами.

У роки мого дитинства та юності у краї ще широко побутували народні звичаї та обряди, пам’ять старожилів зберігала і передавала новим поколінням легенди і перекази про нашу минувшину. Усе це не лише западало в душу і серце, а й спонукало осмислювати почуте, усвідомлювати його значення в нашому житті. До того ж, із приходом на Закарпаття різного роду окупантів усе те методично, цілеспрямовано і послідовно знищувалося, тобто робилося все, щоб ми забували про свої духовні цінності, винародовлювалися, натомість насаджувалися штучні звичаї та обряди, які не сприймалися населенням, адже суперечили його духовній національній сутності. І це зобов’язувало до протистояння такому наступу, до збереження питомо національних цінностей, вироблених нашими краянами, як і українським народом загалом, упродовж тисячоліть.

 – А як і коли Ви зробили свої перші записи народної творчості?

– То було ще у шкільні роки. Чимало народнопоетичних творів (казок, легенд, переказів, бувальщин, анекдотів) перейняв від дорожнього майстра Івана Гангура, який мешкав у Копашнові. Від нього вперше почув, що в 1953 році біля входу до сусіднього села Драгово споруджують пам’ятник Богданові Хмельницькому, а 14-річним став записувати казки, зокрема про Котигорошка та його побратимів Сучимотузка, Вернигору, Вернидуба. Тоді ж систематично фіксував коломийки, які активно побутували в нашому селі. Коли ж закінчував десятий клас, у моєму загальному зошиті було вже понад дві тисячі коломийок. Потім навчався в Ужгородському державному університеті, аспірантурі Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України, працював на філологічному факультеті рідного університету, який у тогочасних обставинах став мені не дуже рідним.

– Чому виносите такий суворий вердикт рідному вишу? Невже збирання фольклорного спадку в тогочасному народознавстві не схвалювали?

Чому? Відчув утиски, переслідування. Були звільнення з посади доцента, безробіття. На жаль, за панування комуністичної ідеології записувати та вивчати усну народну творчість свого народу вважалося крамолою, ледь не підривною антидержавною діяльністю.

Маючи сім’ю, малих дітей, не раз звільнений навіть із посади сторожа і безробітний, Ви знаходили народних співаків, оповідачів і записували від них пісні, казки, легенди, перекази, коломийки тощо. Звичайно, того ніхто не фінансував. І та праця не була марною?

– У жодному разі. На основі тих та пізніших записів я видав лише одних казок 18 збірників. Та найголовніше в тому, що зберіг для сучасних та прийдешніх поколінь наші питомо національні духовні цінності, на яких маємо виховувати молодь, формувати її світогляд, духовний світ, національну громадянську позицію.

– Скажіть бодай коротко про ці цінності.

У вирі сьогочасного такого складного, бурхливого й суперечливого життя ми нечасто задумуємося над змістом понять «добро», «зло», «прекрасне», «потворне», «щастя», «нещастя», «справедливість» тощо. А в українській народнопоетичній свідомості вони основоположні, їх передавали з покоління до покоління. «Велика, на пів Європи, рівнина, що мліла рахманним чорноземом під заллятим жагучим сонцем лазурним небосхилом, ніби розчиняла в собі особистість, наповнювала всю її своїм палом і чаром. Органічне, заглиблене філософське і трепетно художницьке злиття людини з навколишньою розкішною і ніби теж одухотвореною, осмисленою природою і витворили той дивовижний аромат душевного світу українця, теж рідкісний симбіоз в його душі лірика і мислителя, що уславив цей архетип у світах», – пише з цього приводу видатний український психолог О. Губко. У таких умовах і народжувався фольклор, який допоміг нам стати тими, ким є, усвідомити свої національні особливості, сформувати ідентичність.

– Дозвольте запитання як до науковця: чим на тлі інших виокремлюються традиції, в чому своєрідність елементів українського фольклору?

– У народній творчості критерій оцінки людини – порівняння її духовного світу з виробленими упродовж століть принципами і нормами народної етики, їх взаємовідповідність чи то взаємопротилежність. Скажімо, багатого засуджують не за те, що багатий, а за те, що нехтує цими принципами і нормами і у всьому керується лише власною вигодою, яка визначає його ставлення до інший людей, дуже часто й до рідного брата, батьків.  За чесне життя Щастя з казки «Щастя і Нещастя», яку записав Петро Лінтур у селі Горінчово Хустського району від Ганни Павлюк, нагородило бідного молодшого брата достатком, злагодою в сім’ї й щастям, а багатого за його скнарість, заздрість та нехтування своїм Родом карає нещастями, його обсідають Злидні. Доля робить так, що «багатий збіднів, а бідний забагатів». А які мудрі настанови про Рід, збереження та примноження його честі та гідності в народних звичаях та обрядах, піснях, казках, легендах, переказах, прислів’ях та приказках!? Мені пощастило записати і видати сотні, якщо не тисячі пісень, легенд та переказів про закарпатські замки, усної народної творчості про Карпатську Україну. Скільки в них туги за рідним краєм? Яка глибина історичної пам’яті!? Спроєктуйте це у нашу сучасність і одразу відчуєте, що вони не лише не втратили своєї злободенності, значущості, а, навпаки, помножили їх.

– Іване Васильовичу, Вас знають в Україні як педагога, краєзнавця, громадського діяча. Які Ваші здобутки у цій царині української духовності?

Хоч зроблено чимало, роботи попереду ще дуже багато. Я працював учителем, директором сільської школи, інспектором райвно. І для мене завжди було безсумнівно: національна освіта і виховання мають ґрунтуватися на духовних цінностях, вироблених українським народом, відображених у фольклорі. Для цього в рідному селі разом з дирекцією та учителями місцевої школи створив народний літературно-мистецький музей, який став центром науково-методичної робити в краї. Видав книжку «Моє Копашново», бібліографічні покажчики про письменників Закарпаття, виступаю на радіо й телебаченні. На жаль, ще й нині це залишається на рівні особистого почину, а так мало би бути не лише на Закарпатті, а й в усій Україні.

Безумовно, духовні цінності українців, вкорінені в усній народній творчості, треба вивчати і популяризувати. Хотілося б, щоб це усвідомлювали й ті наші державотворці, від яких залежить розвиток освіти, культури.

– Дякую за цікаву розмову.

Бесіду вів Олексій ВЕРТІЙ,
доктор філологічних наук,
м. Суми