Сяяти і ніколи не меркнути

До сторіччя від дня народження народного художника України Антона Кашшая

На живописний горизонт він зійшов,
як сходять зорі високої достойності,
аби сяяти і ніколи не меркнути

Іван Чендей

24 лютого 2021 року виповнилося 100 років від дня народження Антона Михайловича Кашшая, одного з визнаних класиків українського образотворчого мистецтва, художника Закарпаття.

Митець достойно перейняв естафету наставництва від своїх старших учителів, збагатив образотворче мистецтво Закарпаття неповторними полотнами, виховав цілу плеяду молодих художників, які продовжують традиції цієї унікальної школи.

Мистецтво кожної держави складне й багатогранне. Воно, як будь-який живий організм, народжується, проходить шлях дитинства, юності, зрілості й… врешті-решт – помирає, залишивши глибокий слід у культурі народу. Історія світового мистецтва знає багато таких прикладів. Існують певні загальні закономірності еволюції мистецтва, як загалом, так і зокрема образотворчого мистецтва. Мова йде про еволюцію тому, що еволюція – це не тільки розвій, розвиток мистецтва, а це також його занепад і деградація. Історія світового мистецтва починається із наскальних малюнків, створених ще первісними людьми кілька тисячоліть до нашої ери. Відтоді образотворче мистецтво зазнало значних змін, що пов’язані з трансформаціями суспільства, зміною епох. Кожна епоха породжує своє мистецтво, що відповідає вимогам та розвитку суспільства, свою культуру, що невпинно еволюціонує, змінюється. Мистецтво впливає на хід розвитку історії, на суспільство, а історія, в свою чергу, формує мистецтво. Цей вплив, його сила й потужність, залежать від багатьох факторів. Образотворче мистецтво є своєрідним дзеркалом, що відображає епоху притаманними йому засобами образотворення. Воно є джерелом знань про неї, розповідає, розкриває спосіб життя людей того періоду, їхню матеріальну та духовну культуру. Мабуть у цьому його історична роль і цінність для прийдешніх поколінь. Як і література, воно завжди було, в більшій чи меншій мірі, ідеологічною зброєю класової боротьби. В будь-якій державі, за будь-якого устрою було мистецтво, яке чинна влада підтримувала, як ідейно так і фінансово, сприяла його розвитку, щоб навік закріпити своє панівне становище. Так, протягом десятиліть радянська система перетворювала мистецтво у зброю, яку використовувала у боротьбі з ворогами соціалізму, з капіталізмом.

До слова, про виховну функцію мистецтва писав древньогрецький філософ Платон у своїй праці «Держава». А було це, ще у IV столітті до нашої ери.

До 1944 року Закарпаття  розвивалося під впливом європейських країн, які були значно ближче, і не тільки географічно, але й по духу. Відзначу, що зачинателі закарпатської школи живопису художню освіту здобували в навчальних закладах Відня, Мюнхена, Будапешта та інших містах й мистецьких центрах Європи. Йдеться про Гната Рошковича, Шимона Голлоші, Імре Ревеса, Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Еміля Грабовського та багатьох інших. У повоєнні роки митці опинилися перед вибором: поставити свій талант на службу репресивній радянській системі та розбудовувати соціалізм чи слідувати поклику свого серця, совісті й залишатися справжніми творцями.

У повоєнному Закарпатті у культурі запанував жорсткий тоталітаризм. Закарпаття цілеспрямовано вилучалося з європейського культурного простору. Населення краю сподівалося, що після «визволення» настане вільне, нове життя з творенням власної культури. Проте радянський окупаційний режим перетворив заклади культури на інструмент ідеологічного контролю та виховання «радянської людини», а різноманітні культурницькі події супроводжувалися обов’язковими ритуалами на честь «мудрої» політики комуністичної партії. У таких умовах митцям Закарпаття довелося працювати. Кожен обрав свій шлях. Хтось пішов на службу чинній владі, хтось виїхав з країни, а дехто продовжував творити нове мистецтво за велінням серця.

У цьому історичному контексті, життя і творчість Антона Кашшая – унікальне явище в історії образотворчого мистецтва Закарпаття, крайової спілки малярства. Учень Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі, основоположників школи, він з юних років органічно влився в колектив, став його ядром, одним із авторитетних і безперечних лідерів.

Очолюючи організацію художників Закарпаття майже 17 років, встиг зробити для неї надзвичайно багато, особливо в інтернаціональних зв’язках. За його головування організовувались виставки робіт митців Закарпаття в Угорщині, Словаччині, Румунії та інших країнах Світу, організовувались всесоюзні та міжнародні пленери, що поглиблювали, розширювали й зміцнювали культурно-мистецькі зв’язки між державами та митцями зокрема. Кашшай дбав про людей, піклувався про них і вони щедро платили йому вдячністю. Він ще міг керувати Спілкою, якби… але «його, не без певних дрібних інтриг було замінено анемічним, і як риба, холодним наступником» – написав Іван Чендей у ювілейній статті про майстра. Повоєнні роки, коли художник був головою Художфонду, були золотими в історії установи. Там працювали найталановитіші митці краю, що були на передовій ідеологічної роботи. Замовлень вистачало для всіх, кожен мав достойну заробітну плату. Своїми успіхами на мистецькій ниві він надихав митців-аматорів, був для них прикладом у своєму ставленні до мистецтва, до життя. Невиправний оптиміст, він завжди був готовий допомогти. Свою вдячність висловлювали багато митців, яким поталанило працювати з маестро пліч о пліч. Серед них Федір Безверхнєв, Степан Сігетій, Василь Бурч, Наум Рєпкін та багато інших. Художник щедро ділився з ними своїми знаннями, таємницями мистецтва.

Спокійний та врівноважений у побуті, він був одержимий у роботі на пленерах за мольбертом. За півстоліття творчості Антон Кашшай створив сотні полотен. Маестро працював швидко й натхненно, надзвичайно легко й артистично, без душевних мук і надриву. А це не всім подобалося. Колеги розповідають, що за один день на пленері, він легко міг написати два-три етюди не зійшовши з місця, просто повернувшись в іншу сторону. Разом із Йосипом Бокшаєм, Гаврилом Глюком, Золтаном Шолтесом, Василем Бурчем, Федором Манайлом та іншими художниками  пішки обійшли чи не всі Карпати в пошуках живописних сюжетів, створили сотні картин, які увійшли до золотого фонду образотворчого мистецтва України.

Особливо любили працювати у Великоберезнянському, Воловецькому, Рахівському та Міжгірському районах, де мали своєрідні творчі бази, багато друзів. Нерідко до них приєднувалися й місцеві художники, які були щасливі попрацювати з ними поряд. Такі спільні пленери добре пам’ятають Олександр Липчей, Василь Шиндра, Антон Секереш, Владислав Габда та інші митці.

Антон Кашшай був неперевершеним майстром водночас як ліричного, так і епічного пейзажу. Це був улюблений його жанр. Він дуже тонко відчував настрій природи, як ніхто інший вмів його передати. Його полотна сповнені життя, а живописна палітра багата й колоритна. У них свіжий подих весняного вітру, дзвінке, наче гірський кришталь повітря погожого зимового дня у Карпатах, прохолода гірських струмочків, спекотного літнього дня… Ось як поетично й чуттєво описує картину А. Кашшая «Зима у Карпатах» відомий мистецтвознавець Григорій Островський: «Високо в гори прийшла людина. Тиша. Тільки свіжа колія на снігу говорить про те, що тут недавно хтось був. Далеко-далеко навколо, скільки можна охопити оком, розкинулись Карпати. Масиви темно-синього й бурого лісу, чергуючись з просторими полонинами, вкрили пологі схили гір. Скам’янілими хвилями йдуть до горизонту голубі хребти. Суворою, мужньою простотою віє від цих плавних, широких силуетів».

Карпатська зима – улюблена тема А. Кашшая. На верховинах, перевалах і полонинах, вкритих чистим, неторкнутим снігом, художник набував якогось особливого припливу творчих сил. Тут він шукав і знаходив нескінченне багатство відтінків і варіацій. З любов’ю і щирою захопленістю розкривав перед нами таємне життя природи, скованої м’якими обіймами зими.

Художник ніколи не зупинявся на досягнутому, увесь час був у творчих пошуках. Про це свідчить творчий доробок майстра. На початку творчого шляху він чітко виконував настанови свого учителя Йосипа Бокшая. Це особливо помітно у його ранніх роботах «Хата у Доманинцях» та «Долина річки Уж», в яких він, можливо навіть підсвідомо, наслідує манеру письма вчителя. Іноді здається, що він працює в єдиному творчому руслі разом із Золтаном Шолтесом, Адальбертом Борецьким, Адальбертом Мартоном, Гаврилом Глюком. І питання тут, хто у кого вчився, мабуть, залишається відкритим, або ж риторичним. Крайова школа малярства в той період історії Закарпаття була більш монолітною й цільною. Захоплення видатними майстрами пейзажного жанру, які здобули світового визнання, впливає на формування нових принципів творчості, живописного почерку. Зокрема, помітний вплив видатного художника ХХ століття Георгія Нісского та інших митців, на яких рівнялися закарпатці.

«Художник знав кілька європейських мов, багато подорожував світом, творив там, брав участь у багатьох виставках за кордоном. Вроджена інтелігентність, широка ерудиція та дипломатичність дозволяла йому знаходити спільну мову з будь-ким. Він легко спілкувався як з професором, так і з робітником чи селянином», – згадує його внучка, мистецтвознавець Олена Кашшай. До слова, вона займається вивченням творчості Антона Кашшая вже не перше десятиліття.

Художник був дуже дружелюбною людиною. Вдома, згадує син Мирон, у них нерідко збиралися колеги-художники, друзі з України та закордону. Батько був знайомий з американським художником Рокуелом Кентом, який з творчим візитом у 1950-х роках відвідав Закарпаття, з норвезьким ученим і мандрівником Туром Хейердалом, українським письменником Борисом Олійником та іншими відомими людьми світу. Серед них було багато впливових людей, чиновників, яким подобалися його твори. Вони були раді допомогти художнику долати всілякі життєві негаразди. Відзначу, що свій авторитет та вплив у вищих владних колах, і не тільки Закарпаття, Антон Михайлович використовував, щоб допомогти митцям, друзям. До честі художника, він ніколи не принижувався, щоб отримати якісь привілеї для себе. Про це неодноразово згадували можновладці, які спілкувалися з ним, мали робочі, а іноді й дружні, стосунки. Це суперечило почуттю власної гідності митця. Він був справжнім аристократом духу, пригадує директор Ужгородського музею історії релігії та атеїзму Василь Зілгалов, який знає багатьох митців Закарпаття, знає їхнє нутро, бо провів з ними не одну виховну годину. Цей аристократизм успадкували син Мирон та його донька, художниця Ольга Кашшай, яка знайшла свій шлях у мистецтві. А ще, майже на генетичному рівні, пані Ольга успадкувала волелюбність, тонкий естетичний смак, жіночу вроду та струнку поставу, багатий духовний світ, неприборканий темперамент, що ховається за спокійною і врівноваженою поведінкою. Від дідуся у неї талант, любов до природи, людей, мистецтва. Нині, пані Ольга активно працює, створює чудові полотна, бере участь у різних культурно-мистецьких проєктах та акціях.

Гарні теплі спогади про Антона Михайловича залишились у його учня Василя Вовчка, якого він добре пам’ятає зі своїх шкільних років. Майстер систематично відвідував дитячий табір «Юний художник» у Сваляві, власноруч нагороджував переможців конкурсу дитячих малюнків. Серед них і малого Василя, який береже ці грамоти донині. Василь Вовчок, каже, що Кашшай своїми чудовими роботами, власним прикладом, показав багатьом художникам як треба малювати Карпати. Серед них Василь Вовчок, Юрій Сяркевич, Василь Свалявчик, Олександр Саллер, Василь Дуб та багато інших. Пам’ятає маестро Кашшая й Адальберт Мартон (молодший), який нині живе в Угорщині і є сином художника Адальберта Мартона. У дитинстві, на початку 1960-х років  хлопчина разом з батьком Адальбертом та Антоном Кашшаєм їздили на пленер до Чорноголови. Згадує, як Антон всю дорогу розповідав смішні історії й жартував, а коли приїхали – дав йому пастель і папір, щоб теж малював разом із ними. Був доброю й чуйною людиною.

Багато цікавих історій про Антона Михайловича може розповісти його колега, народний художник України Іван Бровді. Вони довго товаришували.

Ференц Ерфан, директор Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая, згадує, що Антон Кашшай був надзвичайно обдарованою людиною, талановитим митцем. Він один із не багатьох, хто досяг творчих вершин не маючи спеціальної профільної освіти. У 25 років його прийняли до Спілки, став народним художником УРСР. Антон Михайлович мав колосальні організаторські здібності, очолював Спілку майже 17 років. Свій нестримний темперамент спрямовував на добрі справи, допомагав спілчанам облаштовувати своє життя.

Мистецтво Антона Кашшая непідвладне часу, воно вічне й існуватиме допоки існує людство. Воно світле, гуманістичне, сповнене захоплення довершеною красою Природи, що створена Всевишнім.

Його талантом захоплювалася всесвітньо відома мисткиня ХХ століття, професор, академік Тетяна Яблонська, мільйони шанувальників мистецтва всього світу.

Закарпатський письменник Іван Чендей свою ювілейну статтю до 70-річчя художника недарма назвав «Диво таланту», бо й справді, досягти таких творчих вершин без диво-таланту не вдалося б. На живописний горизонт він зійшов, як сходять зорі високої достойності аби сяяти і ніколи не меркнути.

Мистецтвознавець Олена Кашшай відзначила, що творчість Антона Кашшая стала помітним явищем в Україні у другій половині ХХ ст. За життя майстер створив галерею епічних карпатських пейзажів, у яких постійно відшукував нові зображальні засоби, вдосконалював і розширював власні прийоми, постійно експериментував і активно трансформував свої можливості. Фактично, він все життя знаходився у пошуках максимальної образності, і врешті йому вдалося піднятися до рівня кращих світових досягнень. Він досліджував такі напрямки, як реалізм, імпресіонізм, кубізм, експресіонізм, «суворий стиль», фовізм, а зрештою завжди був дуже індивідуальний, з своєю  власною впізнаваною мовою. Адже, з одного боку, художник все життя був корінням прив’язаний до закарпатської художньої традиції і впливав на її подальший розвиток, а з іншого боку, він надав їй такого універсального масштабу, що робить її значним явищем не лише в Україні, але і в світі.

Біографічна довідка

Антон Михайлович Кашшай народився 24 лютого 1921 року в селі Дубриничі на Перечинщині. Батько був лісником і художником-аматором.

У 1929 році сім’я переїхала до села Доманинці біля Ужгорода.

Антон навчався в Ужгородській гімназії, де малювання викладав Йосип Бокшай. Він швидко помітив талант хлопчика й займався із ним позаурочно.

У 1939 році Кашшай закінчив гімназію. Хлопець мріяв продовжити навчання у Будапештській академії мистецтв, але війна внесла свої корективи у його плани. Тож, він влаштовується на роботу у Королівське лісництво, у плановий відділ, де працює до 1945 року. Водночас продовжує займатись живописом, ходить з художниками на пленери.

У1946 році його прийняли до Спілки художників України, паралельно він працював директором художньо-виробничого комбінату Художнього фонду УРСР.

З 1947 року він регулярно експонує свої твори на обласних; з 1951 року на – на республіканських, з 1952 року – на всесоюзних художніх виставках.

Картини майстра виставлялись в Ужгороді, Києві, Москві, Львові, Харкові, Ризі, Вільнюсі, Талліні, Донецьку, Сімферополі, Тбілісі, Баку і за кордоном – у Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Франції, Італії та інших країнах.

Його твори зберігаються у Державній Третьяковській галереї, Київському музеї українського мистецтва, Закарпатській обласній картинній галереї та інших музеях.

З 1964 року Антон Кашшай подорожує Італією: у 1965 – Норвегією. У 1960 році Антону Кашшаю присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв УРСР»; у 1964 – народний художник УРСР. У 1967 році за видатні заслуги в галузі образотворчого мистецтва художник був нагороджений орденом «Знак пошани».

Його душа відійшла у Вічність 31 грудня 1991 року, майже опівночі. Похований в Ужгороді на Кальварії.

Володимир МИШАНИЧ